«Для створення «розумного» суспільного устрою треба привести всі суспільні відносини у відповідність до природи людини»
Доктор філософських наук, професор, академік НАН України Володимир Шинкарук народився в мальовничому селі Гайворон Володарського району Київської області в сім'ї службовця.
З 1935 до 1941 р. навчався в Гайворонській, а потім у Володарській середній школі. З початком війни в липні 1941 року сім'я евакуювалась до Воронезької, а потім до Челябінської області. В евакуації юнак закінчив 9-й клас загальноосвітньої середньої школи, а з поверненням до с. Гайворон — повну середню школу й поступив на філософський факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
З 1950 до 1951 р. навчався на курсах підготовки викладачів суспільних наук при цьому ж університеті, а після їх закінчення до 1968 року працював у ньому на посадах асистента, старшого викладача, доцента, професора, декана філософського факультету (з 1965 p.), завідуючого кафедрою етики, естетики та логіки.
У 1954 році В. Шинкарук захистив кандидатську дисертацію, а в 1964 році — докторську по книзі «Діалектика, логіка та теорія пізнання Гегеля». У липні 1968 року був прийнятий на роботу в АН УРСР на посаду директора Інституту філософії, де працював до смерті. Одночасно з 1969 року В. Шинкарук був головним редактором журналу «Філософська думка». Журнал публікував актуальні в науковому плані проблемні статті українських і зарубіжних філософів, зокрема, В. Горського, М. Дученка, П. Дишлевого, В. Іванова, С. Кримського, В. Куценка, М. Тарасенка та інших з проблем історії філософії, гносеології, філософських питань природознавства, розвитку науково-технічної революції, проблематики, формування особистості, духовної культури суспільства.
У 1969 році В. Шинкарук був обраний членом — кореспондентом АН УРСР, у 1978 році — академіком АН УРСР. Його заслуги визнавались і на «союзному рівні»: у 1981 році В. Шинкарук одноголосно обирається членом — кореспондентом АН СРСР.
З 1972 до 1978 р. В. Шинкарук був віце-президентом філософського товариства СРСР, головою правління його Українського відділення. З 1984 року — голова правління товариства «Знання» УРСР, його президент, член президії правління Всесоюзного товариства «Знання». У 1985 році В. Шинкарук був обраний депутатом Верховної Ради УРСР, у 1989 році - народним депутатом СРСР, де працював у кількох депутатських комісіях.
В. І. Шинкарук — видатний український філософ, дослідник у галузі історії філософії, теорії діалектики, проблеми світогляду, теорії гуманізму, засновник нового наукового напрямку в Україні з філософських проблем людини. Йому належить понад 350 наукових праць, у тому числі 3 фундаментальні індивідуальні монографії, він є редактором і автором понад 20 колективних монографій. Ряд його праць видано за кордоном німецькою, англійською, китайською мовами. Ним підготовлено 7 докторів і 22 кандидати наук. Як директор Інституту філософії, В. Шинкарук спрямовував колектив на розробку актуальних проблем філософської науки.
За роки незалежності України змінив характер роботи інституту у відповідності до світового рівня і сучасної структури філософського знання. В інституті розширився фронт наукових досліджень, покращена їх тематична спрямованість, впроваджено ряд нових філософських напрямків.
Під керівництвом В. І. ІІІинкарука в 1990-1991 pp. Товариство «Знання» УРСР було реорганізовано в Товариство « Знання» України — як незалежної держави — з новим статутом, зі зміною форм ідейного змісту діяльності. Ним розроблена масштабна програма діяльності Товариства в нових умовах — «Інтелектуальний потенціал нації як основа реального прогресу в Україні », здійснюється велика робота по підвищенню ефективності інформаційно-освітянської роботи регіональних організацій Товариства.
До фундаментальних монографічних досліджень В. І. Шинкарука належать: «Логіка, діалектика та теорія пізнання Гегеля», «Теорія пізнання, логіка і діалектика І. Канта», «Єдність діалектики, логіки та теорії пізнання».
В. Шинкарук був діалектиком і матеріалістом, розвивав діалектику як універсальний метод пізнання світу. Він був палким прибічником «реального гуманізму», парадокси втілення якого у практику «розвинутого соціалізму» гірко переживав як свою власну життєву невдачу. Понад усе філософ шанував людину, вирішення проблеми якої розглядав як основне завдання будь-якої філософської системи. Десятки, а може й сотні сторінок філософських текстів В. Шинкарука присвячені духовності людини, формуванню наукового світогляду, високої моральної позиції.
Під керівництвом В. І. Шинкарука та при його безпосередній участі вийшли у світ 2 томи «Історії філософії на Україні», де освітлено розвиток української філософської думки від найдавніших часів до сучасності, книга «Філософія Г. Сковороди», де дається нове трактування філософсько-гуманістичних поглядів Г. Сковороди. Під редакцією В. І. Шинкарука та за його участю підготовлено видання українського «Філософського словника», де вперше у вітчизняній енциклопедичній літературі здійснена розробка україномовної філософської термінології, розкрито зміст наріжних філософських понять.
В. І. Шинкарук нагороджений багатьма державними орденами і медалями. Він є лауреатом Державної премії України з науки і техніки, а також лауреатом премії НАН України ім. Мануїльського.
Помер В. Шинкарук у 2002 р.
Його називають «хрещеним батьком», патріархом сучасної української філософії. Вплив В. Шинкарука на філософське, культурне, духовне життя українського суспільства загалом у другій половині століття є беззаперечним. Неординарні ґрунтовні дослідження світоглядного змісту діалектики і категоріальної структури світогляду дали можливість В. Шинкаруку «центрувати» всю багатовимірність предмета філософії на проблемі людини, її сутнісних сил і здібностей, духовного світу особистості, поклали початок дослідженню філософії як форми духовно-практичної самореалізації людини у світі її життєдіяльності, «як живу душу культури».
Одним із перших В. Шинкарук висунув і розвинув тезу про регулятивні функції духовних почуттів, духовного взагалі в людському світовідчутті. Досліджував особливості світоглядних форм сприйняття майбутнього, таких як мрія, віра, надія. Аналізуючи специфіку світоглядного узагальнення і ідеалізації дійсності, він ґрунтовно показав глибокий діалектичний взаємозв'язок світоглядного ідеалу з таким духовним почуттям, як любов. Істотним є внесок В. І. Шинкарука в розкриття гносеологічного і соціокультурного змісту категорії віри, співвідношення віри, святості та інших духовних регулятивів людської життєдіяльності. Усе це величезною мірою актуалізує значимість теоретичної спадщини В. І. Шинкарука саме сьогодні.
Не афішуючи своє життєве кредо, В. Шинкарук жив і творив за принципом: «Працювати, працювати... помремо, тоді відпочинемо» . Володіючи великими організаторськими здібностями, вмінням об'єднати колектив для досягнення суспільно значимих цілей, В. І. Шинкарук заражав своєю творчою незаспокоєністю і захопленістю своїх колег, наполегливо і цілеспрямовано переконував у необхідності стверджувати гуманістичний пафос нової філософської ідеї, яка була осмислена і прийнята далеко не всіма не тільки серед професіоналів — філософів, але й відповідних управлінських структур, можновладців.
Будучи яскравою і водночас надзвичайно простою і скромною людиною, В. І. Шинкарук своїм науковим і життєвим прикладом стверджував віру, надію і любов як сутнісні виміри людини, гуманістичний пафос філософії добра і справедливості.
Джерело: subject.com.ua
Додати коментар