17 березня 1937 року народився Сергій Данченко

Сергій Данченко

український театральний режисер, педагог, академік Академії мистецтв України

Народився у Запоріжжі в театральній родині. Його дід, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру, з яким пов'язані дитячі спогади режисера. Батьки, Володимир Данченко і Віра Полінська — знані львівські актори, народні артисти України. Рід Данченків має спільні корені з родом відомого режисера Володимира Немировича-Данченка.

В 1955–1959 роках навчався на геологічному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка. Одержавши диплом і попрацювавши близько року за фахом, повернувся до професії батьків. 1965 року закінчив режисерське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого і розпочав режисерську діяльність у Львові.

Перші творчі кроки Данченка припали на період так званої хрущовської «відлиги». Тоді, як і загалом у громадському житті, проявляються новаторські ідеї в радянському театрі. Щоправда, в Україні вони носили кволий характер, адже вона перебувала на особливому режимі[1]. Серед тогочасних новаторів оновлення національного театру та курбасівських традицій були Л. Танюк, Р. Віктюк, Б. Головатюк, Р. Коломієць, Р. Степаненко, В. Опанасенко, Є. Золотова, В. Грипич, Ф. Верещагін, В. Магар, С. Данченко та інші. У час, коли багато українських театральних діячів змушені були шукати прихистку від тиску та цензури в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, Сергій Данченко залишився в Україні.

Львівський період творчості режисера тривав десять років: два роки в Театрі юного глядача і вісім — у Театрі імені Марії Заньковецької (очолював театр у 1970–1978 роки). У цей час Данченко поставив вистави «Перший день свободи» Л. Кручковського (1965), «В дорозі» В. Розова (1966), «Маклена Граса» М. Куліша (1967), «Місто на світанку» О. Арбузова (1968), «Камінний господар» Лесі Українки, «Моє слово» В. Стефаника (1971), «Річард ІІІ» В. Шекспіра (1974), «Украдене щастя» І. Франка (1976).

1978 року переїхав до Києва, де розпочав викладацьку діяльність в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (згодом став професором, завідував кафедрою акторської майстерності та режисури драми) і очолив Київський академічний драматичний театр імені І. Я. Франка.

Поставив низку яскравих вистав, які змінили обличчя театру й відновили його колишню славу: «Украдене щастя» І. Франка (1979), «Дядя Ваня» А. Чехова (1980), «Візит старої дами» Ф. Дюрренмата (1983), «Енеїда» І. Котляревського (1986), «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Санаторійна зона» за М. Хвильовим (1990), «Патетична соната» М. Куліша (1993), «Крихітка Цахес» Е. Гофмана (1995), «Приборкання норовливої» та «Король Лір» В. Шекспіра (1996–1997), «За двома зайцями» М. Старицького (2000).

З 1980 року керував дворічним стажуванням режисерів при Академічному драматичному театрі імені І.Франка.

З 1996 року — академік-засновник Академії мистецтв України.

Завдяки своїм постановкам за межами України він вивів сучасний український театр на європейську сцену. Серед таких вистав — «Марія» А.Салинського (демонструвався в м. Враца, Болгарія), «Візит старої дами» Ф.Дюрренматта (в Театрі імені Ю.Словацького, Польща), «Камінний господар» Лесі Українки (в театрі імені Янки Купали, Білорусь), «Вишневий сад» А.Чехова (у МХАТ ім. М.Горького, Росія), «Украдене щастя» І.Франка (в театрі імені О.Духновича, Словаччина), «Приборкання норовливої» В.Шекспіра та «Вишневий сад» А.Чехова (в Польському Театрі, Польща).

Помер 20 серпня 2001 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Після смерті режисера його місце на посаді художнього керівника театру ім. Франка зайняв його учень — народний артист України Богдан Ступка.

Масштаб, місце і значення творчості Сергія Данченка в українському театрі стали до кінця зрозумілими тільки тоді, коли його не стало. Так буває нерідко: не можемо за життя, перебуваючи поруч, оцінити вповні справжність видатного митця, його обов'язковість і незамінність. Між тим, зерна, посіяні Данченком на театральній ниві, дають рясні сходи. Відкривається у франківців "Театр у  фойє" - згадують, що біля витоків цього стояв Сергій Володимирович. Виходить на цій сцені прекрасна вистава "Батько" А. Стрінберга - він прагнув виховувати молодих режисерів у театрі.
Художній шлях українського режисера Сергія Данченка, з огляду на нашу історично несприятливу для розвитку вільного мистецтва дійсність, видається напрочуд цілісним і послідовним.
Як мистецька особистість, він, попри всі обставини, залишався собою й прагнув того, до чого лежить душа. Складалося враження, що соціальний тягар, пов'язані з цим утиски - вчора і жорстокі вимоги масового попиту - нині щасливо оминали митця. Він завжди творив у згоді зі власними спонуканнями. Однак були ж свого часу і тиск, і утиски, й нікуди не подітися сьогодні від невблаганності задоволення попиту. А він виходив із цих колізій художньо неушкодженим.
Як сценобудівничий він безпомилково відчував рух часу і його потреби. Проте завжди керувався внутрішньою лоцією, підкоряючи творчість вирішення завдань, які ставив перед собою поза зовнішніми обставинами побутування. Очолюючи у 60 - 90-ті академічні трупи, він свідомо виводить український театр з кризи епігонства і самоповторів, з полону нав'язуваної йому псевдонаціональної специфіки, ширше - естетичних канонів методу соціалістичного реалізму, прищеплюваних йому впродовж кількох попередніх десятиліть. Данченко упевнено прямує в обшир європейської гуманітарної культури, почувається в ній розкуто, свого навчаючись і чужого не цураючись. При цьому уникав омани затишно вписатися у середньоєвропейські стандарти - цієї привабливої для багатьох режисерів спокуси сьогодення.
Як режисер він не часто збивався з прицілу. Його репертуарні відбори і естетичні акценти виявлялися, як правило, своєчасними. А інколи тільки з часом вдається збагнути мудру збалансованість причин і мотивів його вибору і драматизм між замисленим і реалізованим. Як у кожної цілісної мистецької особистості, у нього спостерігалася сталість питань, що хвилювали його на екзистенціальному рівні: свобода і духовність в їх конфліктному переломленні в людській душі і суспільстві. Стабільним став і винайдений у співтворчості з видатним актором Богданом Ступкою і випробуваний у багатьох виставах принцип духовної сублімації..
Загалом, у мистецтві для нього більше важить зміст, аніж мета. Звідси й непередбачуваність мистецького імпульсу, неоднозначність мотиваційних посилань і несподіваність художніх результатів. Тож не станемо напружуватись у створенні пам'ятника митцеві - задовольнімося відтворенням живого творчого процесу, творчості у русі.
Отже, у Данченка - і тут він не виняток серед першорядної режисури - були різні за художньою масштабністю вистави. Мистецької бездоганності не буває в природі, й митця треба поціновувати за те, у чому він сильний. Однак, заплющуючи очі на слабкості і навіть підносячи їх як чесноти, ми ризикуємо завадити його репутації. Ще Немирович-Данченко застерігав біографів від лестощів: перед судом нащадків художник має постати таким, яким він є насправді, у всій своїй могутності й усій своїй слабкості. Тому нікого не повинно дивувати, що творча біографія Сергія Данченка аж ніяк не нагадує мережу тріумфів. Тут важить не сума чеснот і недоліків, але, насамперед, хочу повторити це, безперервна лінія пошуку глибинних зв'язків мистецтва з життям, митця з історією. І на цій невторованій дорозі трапляється, як ми з'ясували, не прикрашаючи картини, різне.
Значну частину творчого доробку Данченка становлять ті вистави, що стали подіями театрального життя, обов'язковими в культурному обігові народу. Чимало вистав спіткала інша доля. Лишившись у пам'яті затятих театралів, вони розтанули в потоці часу. Відвертих провалів ніби не було. Хоча мали місце вистави, які не принесли режисерові очікуваних результатів.
Натомість є вистави, які самою своєю присутністю на українській сцені підвищують її загальний тонус. Такими вони й увійшли до історії українського театру XX століття. Увійшли живими, бо десятиліттями не сходять зі сцени: інстинкт художника навдивовижу збігається з мудрістю історії. Після тріумфального показу "Тев'є-Тевеля" у Москві Вадим Гаєвський меланхолійно промовив, мовляв, час од часу Данченко ставить вистави, які перевертають душу...
Скільки суперечливих подій! Який потужний тиск обставин на митця! Скільки жорстоких випробувань для людської моралі, пас-ток - для психології творця! Як, зрештою, колоритно розташовується прейскурант удаваного, й наскільки непоказною є театральна справжність! І ця оманлива привабливість сьогоднішніх спокус, і сумнівність віддаленого, далеко не завжди гарантованого успіху...
За останнє десятиріччя в українському театрі значно активізуються сценічні пошуки та експерименти. Такого не було з часів Леся Курбаса, і це, безумовно, дає надію. Водночас майстерність режисера нерідко підмінюється смисловою та естетичною злободенністю. Данченко зауважував з цього приводу, що, мовляв, не так давно всі клялися Станіславським, а робили цілком різні вистави. Тепер клянуться Курбасом або Гротовським, випускаючи вистави, під якими жоден із названих не підписався б. Спрацьовує азарт модних запозичень, переважно вчорашнього дня, при цьому академічний театр бездумно запозичує у "ринкового" його прийоми й досягнення, і навпаки, останній паразитує на театрі академічного рівня. За цієї ситуації Сергій Данченко, створивши театр високого стилю і динамічного академізму, зберігає мистецьку гідність і підтримує той високий рівень професіоналізму, який, так би мовити, збалансовано впливає на нашу режисуру.
Так в ретроспективі художнього шляху Данченка вимальовується образ оборонця національної культурної гідності, місія зв'язкового між різними театральними часами, образ несуєтного сценооновлювача.

Джерело: www.turkaramamotoru.com

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 255 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "17 березня 1937 року народився Сергій Данченко"

* Текст коментаря
* Обов'язкові поля для заповнення

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502