24.07.1990 — у Києві вперше підняли синьо-жовтий прапор. Знамено вітав багатотисячний мітинг (ВІДЕО)

Востаннє перед тим жовто-блакитний прапор майорів над українською столицею 12 червня 1920 року. В той день війська Петлюри та Пілсудського залишили Київ, і більшовики підняли над дніпровськими кручами червоне полотнище.

Йому судилося висіти сім десятиліть (за виключенням трьох років під час Другої світової війни), але 24 липня 1990 року доба цього символу закінчилася. Через три покоління українці, нарешті, змогли добитися того, щоб національну столицю прикрашав національний прапор.
Як пройшов цей епохальний день – в уривках з нарисів та спогадів очевидців.
Олексій Ващенко, журналіст, фотограф та київський депутат (За Україну, за її долю. – К. : Мистецтво, 2000).
«24 липня 1990 року над столицею України волею киян біло піднято Національний синьо-жовтий прапор, який засвідчив реальну незалежність нашої держави. Рівно о 19-й годині він замайорів на флагштоці біля Київміськради. Його вітали десятки тисяч голосів урочистим – «Слава Україні!» – такої кількості людей Хрещатик ще ніколи не бачив: він був заповнений ущерть, багато людей навіть повилазили на тролейбуси.
Цій події передувала уперта і виснажлива боротьба за рішення про прийняття української національної символіки на сесії Київміськради між членами і прихильниками демократичного блоку та ортодоксальними членами комун блоку. А бюро Київського міськкому компартії навіть ухвалило спеціальне рішення – про поспішність і начебто поки що недоцільність цього, бо використання національної символіки в столичному Києві, мовляв, суперечить законам і діючій КонституціїУкраїни.
Але народ сам сказав своє вагоме слово. Кількаметрове синьо-жовте полотнище освятив на території древньої Софії Владика Володимир, і після літургії воно, підтримуване десятками молодих дужих рук, попливло разом з людським потоком до постійного свого місця – на Хрещатик. Це був справжній народний вияв!

Президія Київміськради, що засідала тоді, була вимушена прийняти протокольне рішення про підняття нашого прапора над столицею України».

Володимир Сергійчук, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка (Здобуття незалежності України 1991. Історія проголошення, документи, свідчення. –Житомир : Рута, 2011).
«Треба сказати, що мало хто з киян знав про цю подію, але 24 липня вранці про неї дізналися десятки тисяч людей, прочитавши в «Прапорі комунізму» виклад постанови бюро міськкому Компартії України, яке від імені комуністів Києва виступило проти цього. Тож коли ми з В. Нестеренком близько десятої ранку прибули до міськради, то перед її будинком уже зібрався чималий гурт людей з різними гаслами, ми піднялися на четвертий поверх.
Депутати-демократи внесли пропозицію розглянути, в першу чергу, питання про символіку, посилаючись на те, що воно не було закінчене. Однак більшістю голосів вона була відхилена, і президія почала обговорювати питання про виділення ділянок під майбутню забудову. Дуже довго і досить детально обговорювалася ця проблема. Коли підбили підсумки – вже прийшла обідня пора. Після неї, як я зрозумів з розмов голів комісій, серед яких сидів, перейдуть до розгляду питання про використання національної символіки, бо на пропозицію В. Конфедератенка його колеги вирішили зняти з обговорення всі свої питання.

Однак, коли порахували присутніх членів президії міськради, то виявилося, що кворуму, який до обіду був, уже немає. Напруження в залі почало зростати. А тут ще перед будинком міськради збільшується натовп, а у дворі вже появилися автобуси із змопівцями.

На запит депутата В. Конфедератенка голова Київради А. Назарчук пояснив: у нього є тверда домовленість з керівниками управління внутрішніх справ, що не буде допущено сутичок з тими, хто зібрався біля міськради.

Оскільки не було кворуму, то вирішили зробити перерву, щоб розшукати зниклих депутатів. Тим часом на Хрещатику вирувало людське море, виник стихійний мітинг, на якому вимагали ухвалювати рішення про використання національної символіки. Вражений від швидкого зростання натовпу біля міськради, я підійшов до заступника голови Київради Олександра Мосіюка й висловив йому своє побоювання: якщо зараз не розпочати обговорення питання, то це може призвести до непередбачених наслідків. Олександр Миколайович зі мною погодився й запевнив, що обговорення відбудеться. Нарешті закінчилася перерва, яка затягнулася, бо зле стало голові Київради А. Назарчуку. З огляду на це засідання став вести О. Мосіюк. Незважаючи на заперечення першого секретаря Печерського райкому партії Леоніда Косаківського, він відкрив вечірнє засідання й першим надав слово мені.

Показавши присутнім на засіданні президії міськради свою брошуру «Доля української національної символіки», випущену на початку 1990 року товариством «Знання» УРСР, я на основі конкретних історичних фактів розповів про традицію використання національної жовто-блакитної символіки в Києві. Давши огляд історичних фактів використання жовто-блакитного прапора, я від себе додав, що він у Києві зареєстрований самою історією, тож немає потреби ставити питання про його реєстрацію.
Коли я закінчив, хтось з працівників правоохоронних органів, здається, це був прокурор Дарницького району, запитав мене, чи може академія наук УРСР підтвердити все те, що я тут розповідав. Друге питання було про історію створення гімну «Ще не вмерла Україна».

Коли я зійшов з трибуни, то вже мав змогу роздивитися краще, що діялося в залі. Він був повністю забитий, люди стояли у проходах і коридорі. Крім Павла Кислого і Ігоря Юхновського, реакцію котрих на мій виступ я встиг вловити, побачив тут й багатьох інших депутатів верховної Ради УРСР, зокрема Сергія Головатого, Володимира Івасюка, Івана Зайця…

Після мене на трибуну піднявся Василь Нестеренко, котрий був головою узгоджувальної комісії. Доповівши депутатам про редакційного змісту доповнення до постанови, прийнятої за основу, він сказав приблизно таке: «Зараз перед вами виступив науковець, його аргументів ніхто з нас не спростував, а тому пропоную прийняти рішення в цілому».

Одразу ж до Нестеренка посипалися запитання: а хто вивчав думку киян, а чому не почекати розгляду цієї проблеми у Верховній Раді УРСР, яка думка райвиконкомів тощо. Про думку киян дав роз’яснення депутат Олександр Кулик, котрий займався спеціально соціологічним дослідженням з цього приводу, а Василь Нестеренко пояснив, чому, на його погляд, треба ухвалювати це рішення. Він при цьому звернув увагу на прискорену політизацію суспільства, на процеси духовного відродження, що розвиваються особливо посилено після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет. На прохання конкретизувати це, запропонував вийти на вулицю й подивитися, що там відбувається. І саме в цей момент до зали ввірвалося багатотисячне скандування: «Синьо-жовтий прапор! Синьо-жовтий прапор!».

– Оце і є думка народу! – крикнув хтось з присутніх депутатів.

Заступник начальника управління внутрішніх справ м. Києва Шапошник підійшов до головуючого й передав тому інформацію, що від Софійського собору рухається до міськради процесія з освяченим українським духовенством синьо-жовтим прапором, вона вступає вже на Хрещатик.
Представник міліції радився, що ж далі робити. Олександр Мосіюк розпорядився зупинити на Хрещатику транспорт.

Після цього напруження в залі ще більше зросло. Депутати почали вимагати гарантії, що не буде застосовано сили міліцією. Підполковник Шапошник запевнив усіх, що без його особистого наказу загін спецпризначення буде залишатися на місці. Він, крім того, звернувся до депутатів: «ви не маєте права залишити міліцію сам на сам з народом». А з вулиці наростало і наростало скандування на підтримку національного прапора. І ось тоді підвівся депутат Микола Грабар і запропонував: враховуючи, що немає кворуму, але рішення за основу вже було прийняте більшістю членів президії, ухвалити постанову протокольно.

Ця пропозиція викликала емоційну реакцію. Представники партійних органів виступили категорично проти. Настав момент, коли треба було ухвалювати рішення. Воно могло бути таким: або члени президії розходяться, оскільки немає кворуму, або хтось має взяти на себе відповідальність саме в цей момент, коли ситуація досягла апогею як у залі, так і на вулиці.

І тоді О. М. Мосіюк сказав: «Беру на себе відповідальність і закликаю депутатів разом підняти прапор».
Треба сказати, що відразу пролунало кілька погрозливих вигуків із залу: «Що ви наробили? Ви ще пошкодуєте!».
Однак на це вже ніхто не зважав. Усі кинулися до виходу на вулицю. Видовище там було незабутнє. Незважаючи на те, що почав накрапати дощ, присутні не розходилися. Вони заповнили всю центральну магістраль міста від універмагу до станції метро «Хрещатик». Десятки й десятки юнаків розмахували синьо-жовтими прапорами, забравшись на тролейбуси, на дерева...
Біля входу в міськраду розпочався мітинг, на якому виступили депутати верховної Ради УРСР Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Іван Заєць, Сергій Головатий, депутати міськради. Після того Олександр Мосіюк підняв синьо-жовтий прапор.

Треба визнати, що тоді до цього прапора, який тривалий час охоронявся демократичними силами, приходили тисячі людей, не тільки киян – з усієї України приїжджали, більшість з них уперше бачили цю національну традицію рідного народу й поверталося зі столиці з відчуттям незворотних перемін у житті українства. Цей прапор на Хрещатику справді наближав національне відродження, вплив його був потужнішим за велелюдні мітинги. власне, він кликав українців до активних акцій».

Відео:

Джерело:memory.gov.ua

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 378 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "24.07.1990 — у Києві вперше підняли синьо-жовтий прапор. Знамено вітав багатотисячний мітинг (ВІДЕО)"

* Текст коментаря
* Обов'язкові поля для заповнення

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502