25 березня 1747 року народився Олександр Безбородько

Олександр Безбородько

козацький полковник, Склав повний список гетьманів України, генеральних суддів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев'яти українських полків, які становили військо гетьмана В 1805 -1807 рр. на надані ним кошти в Ніжині був заснований ліцей.

Серед багатьох українців, які досягли високого положення на росій­ській службі в XVIII столітті, Олександр Безбородько займає особливе місце. Вище нього, і не тільки за титулами, званнями і дарованими маєт­ками, а й за реальними справами, впливом на російську і світову політи­ку, не піднявся ніхто. Під час правління Катерини II він майже постійно керував зовнішньою політикою імперії, а при Павлові І навіть став дер­жавним канцлером. І своїм стрімким сходжен­ням на міжнародну арену імперія була багато в чому зобов'язана саме О.Безбородьку.

Його рід мав давні козацькі корені і відомий із середини XVII століття, точніше — з 1649 ро­ку, коли його засновник прославився у боях вій­ська Б.Хмельницького з поляками. Яків Іванович Безбородько, дід Олександра Безбородька, був значковим товаришем Переяславського полку і брав участь у Гилянському (Південний Пригас­лій) поході російських військ у 1726 році. Його син, Андрій Якович, дослужився до звання гене­рального писаря (на зразок державного секрета­ря) Лівобережної України і входив до числа осіб, близьких гетьманові Кирилу Разумовському. Піс­ля відставки гетьмана він, затверджений у званні предводителя Чернігів­ського дворянства, незважаючи на звинувачення у хабарництві, зумів збе­регти впливове положення; брав участь у роботі створеної Катериною II комісії з українських справ і забезпечив своєму синові шлях для кар'єри.

Олександр Андрійович Безбородько народився 14 (25) березня 1747 року (за іншими даними — 1746 р.) в одній із гетьманських резиденцій Лівобережжя, у місті Глухові. Здобувши звичайну для дітей козацької старшини початкову освіту, по досягненні відповідного віку, поїхав до Києва для навчання у Києво-Могилянській академії. Тоді цей навчальний заклад уже виглядав трохи архаїчним порівняно з деякими передовими університетами, орієнтованими на розвиток природничих і математичних наук, зокрема університетами Заходу. Проте академія надавала фундамен­тальну підготовку в галузі давніх і належні знання сучасних мов, філосо­фії, богослов'я, інших гуманітарних дисциплін. По закінченні навчання в академії О.Безбородько в 1765 році був за­писаний у бунчукові товариші і згодом призначений управителем канце­лярії малоросійського генерал-губернатора (верховного правителя Лівобе­режної України після ліквідації гетьманства в 1764 році), фельдмаршала, графа П.Рум'янцева.

Освіченому і працьовитому юнакові вдалося швидко завоювати повну довіру начальства. Зокрема, О.Безбородько був визнаний гідним довіри вести таємне листування фельдмаршала, що залучало його до виру полі­тичного життя і сприяло набуттю необхідного практичного досвіду дер­жавної служби. Водночас, не без сприяння з боку впливового батька, зростав його авторитет і серед козацької старшини. У 1767 році двадцятилітній юнак був обраний членом Малоросійського Генерального суду. Через два ро­ки, коли почалася російсько-турецька війна 1768—1774 рр., він перейшов на військову службу: з Ніжинським полком виступив у похід до Півден­ного Бугу, а потім командував ніжинським, лубенським і миргородським українськими козацькими та російським компанійським полками. Під час війни виявив себе хоробрим і відповідальним офіцером, що відзна­чився у битвах на річках Ларга і Кагул, під час штурму турецьких Сілістрійських укріплень на Дунаї. Війну закінчив на посаді полковника Київського полку — найбільшого з українських військових формувань.

Однак найповніше хист О.Безбородька вия­вився під час військово-дипломатичних перегово­рів, які ініціювалися графом П.Рум'янцевим для підписання Кючук-Кайнарджійсь'кого мирного договору 1774 року між Росією і Туреччиною. Йо­го старання були належним чином оцінені, і в 1775 році фельдмаршал рекомендував О.Безбо­родька Катерині II. Того ж року Київський пол­ковник переїхав до Петербурга і був призначений статс-секретарем імператриці для прийняття прохань на Височайше ім'я. Цариця була дуже задо­волена його ерудицією, розумом і ретельністю, унікальною працездатністю, а також ясним і лаконічним стилем підготовлюваних ділових паперів, до того ж написаних бездоганним почерком, яким уміли писати лише випускники Києво-Могилянської академії. У 1780 році О.Безбородько супроводжував Катерину II в подорожі Біло­русією. Тоді ж відбулася її перша зустріч з австрійським імператором Йоси­пом II, який щойно вступив на престол, ліберально настроєним прихильни­ком ідей французьких просвітителів. У Могилеві статс-секретарю було доручено вести "денні записи" — журнал подорожі, і він став учасником та­ємних переговорів двох монархів, що торкалися майбутнього Центрально- Східної Європи і Балкано-Дунайського регіону, світових проблем загалом. Головними ж на цих переговорах були польське і турецьке питання. Під тиском з боку прусського короля Фрідріха II австрійський імпе­ратор переконував свою співбесідницю погодитися на остаточний розпо­діл уже нежиттєздатної Речі Посполитої поміж трьома державами. Кате­рина II воліла зберігати територіальну єдність цієї держави, на престолі якої (за безпосередньої участі російської сторони) був посаджений її близький друг Станіслав Понятовський. Перший із трьох поділів Польщі відбувся ще в 1772 році, але в резуль­таті Росія одержала куди менше вигоди, ніж Австрія і Пруссія. У свою чергу, імператриця прагнула заручитися підтримкою Австрії у запланова­ній нею анексії Кримського ханства і подальшому наступі на Туреччину, у боротьбі з якою дунайська держава Габсбургів була союзником Росії. Тому згодом їй усе-таки довелося піти на поступки німецьким монархам. З цієї поїздки О.Безбородько до кінця своїх днів мав щонайтісніше від­ношення до російської зовнішню політики, дедалі більш впливаючи, а по­тім і визначаючи її. Повернувшись до Петербурга, О.Безбородько представив імператриці "Меморіал у справах політичних" із проектом поділу турецьких володінь у Європі між Росією і Австрією. Оскільки Катерина II недостатньо уявляла собі історію і характер народів Балкано-Дунайського регіону, зокре­ма тих, які передбачалося приєднати до імперії, статс-секретар написав для неї і компактну доповідь "Скорочені історичні відомості про Молдовію".

Наприкінці 1780 року О.Безбородько був зарахований до штату коле­гії закордонних справ у званні "повноважного для всіх негоціацій". Нас­тупного року його компетенції було довірено створений Поштовий депар­тамент, першим директором якого 1782 року він і став. З 1781 року він був і членом Секретної експедиції сенату, яка займалася розглядом дер­жавних справ особливого значення. З цього часу статс-секретар стає керівником колегії закордонних справ, що формально очолювалася (після відставки в 1783 році опозиціонера що­до Катерини II графа Микити Паніна) уже похилого віку й безініціативним графом Іваном Остарманом, сином впливового вельможі часів Анни Іва­нівни. Реально зовнішню політику держави визначали імператриця та О.Безбородько, за участі її фаворита Григорія Потьомкіна. Оскільки місце канцлера залишалося вакантним, О.Безбородько фактично займав його ра­зом із Потьомкіним, повністю знаходячи з ним спільну мову.

На відміну від М.Паніна, орієнтованого на Англію (що продовжувала боротьбу за відновлення влади над Північноамериканськими штатами, які вже проголосили незалежність, і підтримувала Туреччину проти Росії, усіляко зміцнюючи свої позиції в Індії), О.Безбородько виступав за зміцнен­ня союзу з Австрією для остаточного розгрому і вигнання з Європи Ту­реччини. При цьому він вважав за необхідне стримувати британське морське панування спільними зусиллями ряду європейських морських держав за провідної ролі Росії. У його діях, як і в політиці британських лідерів того часу, зокрема обох Вільямів Піттів (батька і сина), виразно простежується усвідомлення тих принципів геополітики, які визначали світове протистояння Росії й Англії в XIX столітті, також СРСР і США в XX столітті як провідних континентальних і морських держав. У спробі приборкання безконтрольного панування Англії на просто­рах Світового океану О.Безбородько під час англо-американської війни дотримувався політики так званого морського збройного нейтралітету. Суть її полягала в тому, що тоді, коли Англія намагалася організувати морську блокаду США, які щойно проголосили свою незалежність, Росія в 1780 році виступила з декларацією права нейтральних держав захищати своє вільне судноплавство у всіх напрямах силою зброї.

Будь-яке судно нейтральної країни повинне було перебувати під охоро­ною всіх держав, що підписали декларацію про збройний нейтралітет. Слі­дом за Росією ці принципи були визнані Францією, США, Іспанією і Ні­дерландами. Англія не змогла їм ефективно протидіяти. У результаті Росія піднялася врівень із провідними морськими державами Європи, й у цьому статусі одержала міжнародне визнання. Для імперії це був великий зовніш­ньополітичний успіх, оскільки раніше її флот мав вагу лише в межах неве­ликих внутрішніх морів — Балтійського, Чорного і Каспійського.

Однак головною турботою Катерини II, О.Безбородька і Потьомкіна були турецьке і польське питання. Тут, виключно завдяки дипломатично­му хисту О.Безбородька, вдалося досягти майже повного погодження ро­сійської й австрійської позицій. Був прийнятий так званий Грецький про­ект, який передбачав (за результатами остаточного розгрому Османської імперії союзними військами) відновлення православної Візантійської ім­перії з государем із російського царського дому. Під його реалізацію но­вонародженому другому синові цесаревича Павла було дано ім'я Костян­тин, раніше мало поширене в Росії, але славне у візантійській історії.

"Грецький проект" передбачав створення з іще підвладних Туреччині князівств Молдовія і Валахія буферної, залежної від Росії, держави Дакія (розв'язуючи руки австрійцям на заході Балкан). При цьому підписаний між Росією і Францією в 1786 році договір нейтралізовував останню, в її переддень революції, у її стосунках до турецьких справ. У випадку успіху цього плану з територій Балкан, населених переважно греками, болгара­ми і сербами, повинна була утворитися велика, що прикривала б Європу з боку мусульманського Сходу, православна держава зі столицею в Кон­стантинополі. Про приєднання цих земель до Росії мови не було, провід­ні європейські держави, насамперед Англія, цього б не допустили. Тісні контакти з австрійською стороною, за взаємного прихильного ставлення Йосипа II та О.Безбородька, таланти якого цей освічений мо­нарх цінив надзвичайно високо, сприяли тому, що в 1784 році він був визнаний гідним титулу графа Священної Римської імперії. Незабаром О. Безбородько був затверджений у графському чині Російської імперії. Зміцнювалися його позиції й у вищих ешелонах російської влади. На ім'я графа з-за кордону надсилали свої повідомлення російські посли, з ним вели переговори іноземні представники в Петербурзі, він регулярно допо­відав імператриці про всі рішенйя колегії закордонних справ.

У 1786 році О. Безбородько був призначений членом "Совета при ея Императорском Величестве", а наступного року на нього було покладено обов'язки оголошувати Раді волю імператриці і доповідати їй протоколи цього вищого дорадчого органу держави. Водночас у 1770—80-і роки О.Безбородько активно брав участь у законодавчій роботі. Багато законо­давчих актів цього періоду, включаючи маніфести від імені Катерини II й іменні укази, були написані ним особисто.

Піднесений у 1787 році до звання гофмейстера, О.Безбородько, разом із австрійським, французьким і англійським послами, іншими високопос­тавленими особами, супроводжував імператрицю в її подорожі через Ки­їв до Криму. Також вів переговори з польським королем Станіславом Понятовським, який виїхав назустріч, про подальшу долю Речі Посполитої. У Києві і під час плавання вниз по Дніпру він був її "гідом", розповіда­ючи про стародавності і сучасний стан України.

Відповіддю на російську анексію Тавриди і демонстративний візит ім­ператриці до Криму стало оголошення Туреччиною, підтримуваною Вели­кобританією, війни Росії в серпні 1787 року. На боці Росії виступила Авс­трія. У ході війни, вже по кількох основних перемогах О.В.Суворова, по­мирає Г.Потьомкін. Підписання мирного договору з Османською імпері­єю в молдовському місті Ясси було покладено на О.Безбородька. Він, як і завжди, блискуче справився з відповідальним дипломатичним завданням.

За Ясським мирним договором, підписаним 27 грудня 1791 року, Ту­реччина визнавала всі надбання Росії за Кючук-Кайнарджійським мир­ним договором 1774 року і приєднання до неї Кримського ханства з усі­ма його володіннями в Приазов'ї і на Кубані. До Російської імперії відходили землі між Південним Бугом і Дністром, по якому встановлю­вався кордон між двома державами. Туреччина зобов'язалася дотримува­ти права балканських християн, а також не претендувати на територію Грузії, що незабаром також увійшла до складу Росії. Успіхи російської армії і флоту у війні проти Туреччини (взяття Хо­тина, Очакова й Ізмаїла, сухопутні перемоги під Фокшанами і при Римнику (1789 рік); морські — у Керченському бою, під Тендрою і при мисі Каліакрія біля Варни), здавалося, повинні б мати значні результати. Од­нак міжнародна ситуація, що склалася, вимагала якнайшвидшого вста­новлення миру на півдні імперії.

У 1790 році вмер Йосип II, а його слабкі й недалекоглядні спадкоєм­ці, налякані революційними подіями у Франції, не бажали продовження війни з Туреччиною до повної перемоги. Згідно з цим діяла й англійська дипломатія, прагнучи тісніше пов'язати Австрію і Пруссію французькими справами, а також врятувати Османську імперію від остаточного розгрому.

Крім того, Катерина II та О.Безбородько розуміли, що в низці загаль­ноєвропейських воєн, яку могла викликати Французька революція, Росії не вдасться бути осторонь, а отже, з переможеною Туреччиною треба ук­ласти міцний мир, що гарантував би сильний російський вплив. Усе це й було досягнуто О.Безбородьком в Яссах. Імперія, забезпечивши стабіль­ність на своїх південних рубежах, звільнила руки для участі в загальноєв­ропейських справах. Але по поверненні до Петербурга О.Безбородько побачив, що його позиції при дворі трохи похитнулися. Його місце щоденного доповідача імператриці зайняв її новий фаворит Платон Зубов, людина старанна і працездатна, але нічим не видатна. Згодом він одержав популярність пе­реважно колосальним багатством (щедрість Катерини II), убивством ім­ператора Павла І й безмежною скнарістю (існує версія, що саме він став прототипом Скупого лицаря в однойменному творі Пушкіна).

З П.Зубовим в О.Безбородька було менше взаєморозуміння, аніж із Потьомкіним. Проте домінуюча роль графа в зовнішньополітичних спра­вах зберігалася, і він уважно стежив за бурхливими змінами, що почали­ся в Європі. З огляду на пряму участь Пруссії й Австрії у французьких справах, О.Безбородько думав, що такі обставини зміцнюють позиції Ро­сії на переговорах про остаточний розділ Речі Посполитої, де, під впли­вом французьких подій, 1791 року теж було прийнято конституцію. Для запобігання розвитку в Польщі подій за французьким сценарієм, Росія направила свої війська до цієї країни, але Пруссія, мало зважаючи на Австрію, зажадала нового розділу Польщі, побоюючись, як би вся вона не виявилася під контролем Росії. У такій ситуації О.Безбородько виявив усю силу свого дипломатичного хисту, щоб забезпечити включення до складу Російської імперії українських і білоруських земель Речі Посполитої.

27 березня 1793 року було видано написаний О.Безбородьком цар­ський маніфест про приєднання до Росії Правобережної України з Поділ­лям і Волинню, а також основних територій Білорусії. При цьому прус- ському королю дісталася частина власне польських земель з Познанню, Торунем і Гданськом (Данцигом), а Австрії — обіцянка сторін повернути їй спільними зусиллями зайняту французькими військами Бельгію. Таким чином, під владою Росії опинилися населені переважно православними українцями й білорусами великі землі аж до Західного Бугу, що не тільки розширювало і збагачувало імперію, а й розсувало її межі безпосередньо до рубежів Центральної Європи.

Обурені польські демократи, які дедалі більше орієнтувалися на полі­тичні ідеали революційної Франції, у 1794 році підняли повстання, очо­лене Т.Костюшком. Однак російським військам під командуванням О.В.Суворова все-таки вдалося придушити його й узяти Варшаву. Доля Речі Посполитої була остаточно вирішена... Із завершенням 1795 року третього розділу Польщі, щодо якого О.Безбородько вів інтенсивні переговори з усіма зацікавленими сторона­ми, Росія одержувала Курляндію, Литву й білоруські землі біля Німану і Західного Бугу, не приєднуючи територій з перевагою польського насе­лення. Землі власне Польщі поділили Пруссія й Австрія. Першій дістала­ся Варшава, а другій — Краків і Люблін. Далекоглядний і завбачливий О.Безбородько явно не прагнув поширювати владу Росії на власне поль­ські землі, аби не створювати тих проблем, з якими російські самодержці зштовхнулися після поширення їхньої влади на основне ядро Польщі за рішенням Віденського конгресу в 1815 році.

Третій розділ Польщі був останнім заходом, у якому О.Безбородько брав участь за життя Катерини II. Імператриця померла в 1796 році. В ро­ки її правління цей виходець з козацької старшини зробив грандіозну кар'єру, і був зобов'язаний не звичайному при дворі російських цариць XVIII століття фаворитизму, а своїм неабияким обдаруванням — унікаль­ній пам'яті, працездатності, великим знанням і гострому, розумові.

Усі царські маніфести з 1776 по 1792 роки, а багато й пізніше, були складені О.Безбородьком; його ж рукою було написано 387 іменних ука­зів. Він вів активне особисте листування з провідними дворами Європи, російськими Ьановниками й воєначальниками. Протягом 16 років до ім­ператриці через нього надходили всі справи зовнішньої і безліч справ внутрішньої політики.

Матеріальною нагородою за це, крім іншого, були щедрі жалування ім­ператриці. Так, у 1779 році йому було даровано 1200 душ у приєднаній ще за першого розділу Польщі Полоцькій землі. У 1785 році — 5000 душ на Лі­вобережній Україні, у 1792 році, після встановлення Ясського миру, — ще 5000 душ на щойно приєднаному до Росії Поділлі, 50 тис. карбованців і зо­лота гілка маслини, обсипана діамантами вартістю 25 тис. карбованців. До цього в 1795 році додалися ще 50 тис. карбованців і щорічна пенсія 10 тис. карбованців. Останні подарунки повністю компенсували те, що у сфері свого впливу О.Безбородько повинен був трохи потіснитися на користь П.Зубова.

Смерть імператриці не вплинула негативно на долю її ставленика. Навпаки, він єдиний із близьких до неї людей, що не тільки не був від­правлений у відставку, але наближений до нового імператора. Йому було доручено розбирання паперів з кабінету Катерини II, а незабаром він одержав вищу (звичайно, після імператорського) посаду в державі, став­ши канцлером Російської імперії, а також — титул ясновельможного кня­зя. Більше того, Павло І подарував йому 10 тис. душ в Орловській губер­нії і 6 тис. душ на власний вибір, а також 30 тис. десятин землі у Воронезькій губернії. При цьому його московський будинок був прид­баний у скарбницю за 670 тис. карбованців. За поширеною версією, усім цим нагородам і прихильності сварливо­го і дріб'язкового Павла І О.Безбородько був нібито зобов'язаний тим, що відразу ж по смерті імператриці, яка не любила сина і думала посадити на престол старшого онука Олександра (майбутнього Олександра І), передав новому самодержцю відповідні папери. Цим, нібито, О.Безбородько на­завжди привабив до себе нового імператора.

Але документальних даних, що такий заповіт Катерини II існував, а Безбородько його дійсно видав Павлові I, немає. Імовірніше, на думку сучасних дослідників, О.Безбородько довів до відома нового імператора підготовлений його матір'ю проект закону, що передбачав складну, бага­тоступеневу процедуру затвердження спадкоємця на престолі. Як людина освічена, розумна і загалом доброзичлива, О.Безбородько не міг не бачити згубного характеру порядків, що панували в Російській імперії в роки правління Катерини II і Павла І. За своїм духом він не був борцем за справедливість чи прихильником соціальних реформ, як, ска­жімо, його сучасник О.Радіщев чи навіть ліберал М.Новиков. Однак, бу­дучи компетентним у соціальній філософії французьких просвітителів (се­ред яких йому були найближчі погляди проникливого й ліберального мислителя Ш.Монтеск'є), він не міг не задумуватися над тим, як варто було б ліпше облаштувати Росію.

В останні роки правління Катерини II, наляканої спершу О.Пугачовим, згодом — якобінцями і О.Радіщевим, а особливо за часів самодура Павла 1, виходити з планами глибоких державних реформ не мало рації. Але водно­час при юному цесаревичі Олександрові утворилося коло освічених моло­дих людей з ліберальними прагненнями. До їх числа входив і племінник О.Безбородька — В.Кочубей, представник знатного українського роду. Він був зобов'язаний своєму дядькові не тільки кар'єрою і практичною підго­товкою до державної діяльності, а й хорошою на той час освітою, а також принциповими ідеями, головним чином у сфері зовнішньої політики. Нада­лі він, проявивши себе на дипломатичному поприщі й інших сферах дер­жавної діяльності, також одержав посаду канцлера і князівський титул.

У 1798 році на прохання племінника О.Безбородько написав "Запис­ку про складання законів Російських", просякнуту ідеями французької освіти, особливо трактату "Про духа законів, про Зв'язок, який закони повинні мати зі структурою кожного уряду, звичаями, клітатом, релігією, комерцією і т. ін." Ш.Монтеск'є. "Записка" була своєрідним конспектом нереалізованої канцлером за життя системи законопроектів щодо реорга­нізації устрою країни. З тексту документа видно, що "істинну монархію" О.Безбородько уявляв родо-становим суспільством із чіткою регламента­цією прав і обов'язків людей усіх станів (у тому числі й селян) за полег­шених можливостей переходу достойних і обдарованих людей з нижчих соціальних категорій до вищих. Представники всіх трьох повноправних станів (дворянства, духовенства і міщан) повинні були засідати в Сенаті (який готує і приймає до розгляду закони) і Генеральному суді. При цьо­му кріпаків треба було заборонити продавати без землі.

Така система ідейно близька тому суспільному ладові, якого за спри­яння його батька, генерального писаря Андрія Безбородька, в останні ро­ки гетьманства передбачав для України Кирило Розумовський. "Записка" канцлера свідчила про критичне ставлення князя і канцлера до порядків російського абсолютизму, негативні сторони якого з усією очевидністю проявилися у роки правління Павла І. Вона була уважно вивчена друзя­ми цесаревича Олександра і багато в чому використана в перші, лібераль­ні роки його царювання у роботі працюючого над розробкою системи ре­форм Негласного комітету.

О.Безбородько, людина привітна, з розвинутим художнім смаком, любив веселі застілля і хтиві радощі, що цілком органічно поєднувалося з велики­ми знаннями в різних галузях. За умов постійного завантаження справами, О.Безбородько, особливо в період найактивнішої діяльності, незмінно виріз­нявся гостинністю, заступництвом тих, хто потребував допомоги, любов'ю до колекціонування творів мистецтв, а також почуттям гумору. У палаці під Петербургом він зібрав унікальну колекцію художніх творів — понад 300 кар­тин європейських художників, згодом ці твори перейшли до Ермітажу.

Займаючи вищі посади Російської імперії, О.Безбородько не забував про Україну. Він був співавтором (написаної в основному В.Рубаном) "Короткого літопису Малої Росії", виданого в 1777 р. Його перу належать кілька невеликих творів з окремих проблем історії рідного краю, яку він, як і історію інших країн Європи, знав досконало. Чималий інтерес ста­новлять його праці про російсько-турецькі війни і дипломатичну баталію навколо східного питання.

Помер О.Безбородько в багатстві, честі й славі 6 квітня 1799 року ще не старою людиною, явно обтяженим сибаритським способом життя останніх двох десятків років. Не маючи прямих законних спадкоємців, свої незлічен­ні багатства залишив молодшому братові Іллі, який служив під командуван­ням О.В.Суворова, прославився у взятті Ізмаїла і під час польської кампанії 1795 року. За заповітом канцлера, на частину цих коштів у великому, спе­ціально з цією метою зведеному будинку, Ілля відкрив в Україні (у Ніжині) Гімназію вищих наук імені О.Безбородька, котра у 1832 році реорганізова­на в Ліцей. Цей навчальний заклад виховав чимало діячів української і ро­сійської науки та культури, серед яких найвідоміший — М.Гоголь.

Джерело: www.100v.com.ua

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 129 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "25 березня 1747 року народився Олександр Безбородько"

* Текст коментаря
* Обов'язкові поля для заповнення

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502