4 квітня 1914р. народилася Марія Капніст, українська актриса (зіграла у понад 120 художніх фільмах); провела 20 років в радянських таборах.

maxresdefault-1Є такий тип знаменитостей – усі впізнають їхні обличчя, проте мало хто може згадати імена. А є імена, які по суті не потребують додаткових тлумачень – настільки довгий, звитяжний і таємничий шлейф за ними тягнеться. Такою була Марія Капніст, красуня й чудовисько, графиня й каторжанка, відьма й великомучениця – водночас. Її доля нагадує серію дивним чином поєднаних випадкових збігів – на перший погляд здається, що всього цього не могло статися в чиємусь одному житті, що химерні кадри її долі назбирані з багатьох різних доль, країн і навіть епох. Але все – правда. Якось на схилі літ Марія Капніст сказала: “Не смійтеся зі старості тих, чиєї молодості ви не бачили”. Однак цілковитої впевненості в тому, що хтось бачив бодай її старість, немає. Може, тому, що вона була доброю актрисою. Може, тому, що вона пережила довгі роки каторги. А, може, тому, що вона з роду Капністів. Ніхто не скаже достеменно. Ніхто не знає Марію Капніст.

У Капністів завжди було багато дітей – дерево роду завжди рясно цвіло і плодоносило, поєднувалося коренями з іншими давніми родами. Капністи – родичі Івана Сірка, якого в XVII столітті турки називали “урус-шайтаном”. Кажуть, він не програв жодної битви.

22 березня 1914 року в графа Ростислава Капніста та праправнучки Сірка Анастасії Байдак народилася донька Марія, стовбова шляхтянка, графиня. Її виховували відповідно: музика, історія, мови. У домі Капністів часто бували імениті гості. Кажуть, сам Феді Шаляпін давав Марії перші уроки вокалу та сценічної майстерності.

Але красивим був тільки початок. У 1917 Капністи, гнані вітрами історії, перебираються з Петербурга до Судака – в маєток на сімдесят кімнат. Гувернантки, няньки, бонни… Проте жити стає важче. Хмари революції згущуються. Пізніше Капніст згадувала: “Коли з’явилася “надзвичайка”, було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше – розстріл. Коли хтось запитав батька – “Ти підеш?” – він відповів: “Я не боягуз”. Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли … А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам’ятаю тих людей. Один сказав іншому: “Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її”.  Я закричала: «Ви не можете! У вас немає наказу!” Це було взимку 1921. Капніста розстріляли, як і майже всіх кримських дворян. Маєток зруйнували.

Марії допомогли перебратися до Ленінграду. Там вона відвідує театральну студію. Їй пророчать блискуче майбутнє. А згодом все знову рветься – радянська влада не прощала знатного походження. 1934 Марію виключають і наказують виїхати з Ленінграда. Далі – Київ, Батумі, знову Ленінград. Здається, доля навіть не дає їй озирнутися й оговтатися.

На початку 1941 року “за антирадянську пропаганду й агітацію” Марія Капніст отримує свій перший строк – 8 років. Вона ще не знає, що в таборах їй доведеться провести майже вдвічі більше – 15.

“Коси мої вже відрізали … Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тебе або засліплюють і обпалюють яскравою лампою або кидають у крижану ванну. Знала, що буває, коли тебе запримітить начальство… У жіночих таборах були свої закони, може, гірші, ніж у чоловічих”.

Начальник табору був ласий до ув’язнених жінок. Уночі він часто посилав по ту, на яку кинув оком. Опинилася серед них і Марія.“Коли він спробував мене схопити, вдарила його від страху й ненависті… І Шалва вирішив помститися. Конвойні кинули мене в чоловічий табір до кримінальних злочинців. Підходить перевальцем старший. Крикнула: “Черви смердючі! Війна йде! На фронті гинуть ваші брати, а ви дихаєте парашею, корчитеся в грязюці й над слабкими знущаєтесь. Були б у мене кулі … “

Аби хоч якось захиститися від постійних домагань зеків і табірного начальства, жінки втирали в обличчя вугільний пил. Чим гірше ти виглядаєш, тим для тебе краще – потворні закони табірного життя. Ту сажу Марія так і не змогла змити з себе до кінця життя.

Історія її табірного кохання – власне досі ще велика таємниця. Інженер Ян Волконський із польського шляхетського роду. Шалено закоханий. Пізніше – розстріляний. Марія Капніст так толком і не розповіла про нього майже нічого. Чи то було боляче згадувати, чи то просто не хотіла ділитися – воліла залишити спогад про прекрасне почуття тільки для себе.

Донька Рада згадує: “Коли табірне начальство дізналося, що мати вагітна, її змушували зробити аборт, – відмовилася. І тоді їй влаштовували різні тортури: опускали в крижану ванну, обливали холодною водою. Вона потім мені говорила: “Як ти вижила? Це ж взагалі неможливо!”

Через доньку Марія й отримала додаткові роки каторги. Рада Капніст: “Я ходила в дитячий садок при таборі. Мамі вже недовго залишалося відбувати термін, але одного разу вона побачила, як вихователька б’є мене і примовляє: “Я виб’ю з тебе ворога народу”. Мама накинулася на неї. Побила. Вихователька виявилася коханкою співробітника НКВД. Марії Ростиславівні дали ще 10 років. Мене відправили в дитячий будинок.”

Там же, у таборі, Марія познайомилася з Валентиною Базавлук, жінки стали близькими подругами. Валентину звільнили раніше. Марія взяла з подруги обіцянку – розшукати доньку й подбати про неї. Аби вона тоді знала, чим усе обернеться.

1958 року постановою Верховного суду РСФСР вирок і всі подальші рішення щодо справи були скасовані, а справа – закрита, через відсутність складу злочину. Відлига.

Своє повернення з табору Марія Капніст описує болісно, драматично й водночас чітко, аж кінематографічно. “На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе в порядок. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним опалим лицем. Злякалася й вискочила в коридор, там офіцер коло вікна, запитує: “Що з вами?” Я показую на туалет – там якась стара. Він відчиняє двері – нікого. І тут я зрозуміла: бабуся – це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги.”

А потім була зустріч на вокзалі з давнім шанувальником і помічником, який би теж не впізнав її, аби сама не гукнула. А потім – морочлива тяганина зі збором документів на дитину, ходіння по муках і інстанціях, не дуже-то приязних до колишніх зечок. Згадує Рада Капніст: “Пам’ятаю, як мене привели до опікунської ради. Там була мама і Валентина Іванівна. Член опікунської ради, тітка величезна, мало не з вусами, чоловічим голосом говорить: “Ось, Рада, перед тобою сидить мама, яка тебе народила, але якої ти не знала. А ось тітка Валя, яка тебе ростила, любила. Вибирай, з ким ти залишишся”. Я вибрала Валентину Іванівну. Мама різко встала і вийшла. Сиділа на сходах. Сліз на очах не було, але я побачила таке страждання в неї на обличчі! “Мамо, пробач!”, – вирвалося в мене. Тоді я вперше назвала її мамою. Вона мене обняла і сказала: “Дитинко, ти все правильно зробила”. Вони зблизяться трохи згодом, хоч, може, й не так, як обом хотілося б. Вони впізнають і полюблять одна одну. А перед цим Марія присилатиме доньці свої фотокартки з незмінним підписом “Твоя баба Яга”.

Марія оселилася в Києві. Починала життя заново. Ночувала в під’їздах, на зупинках, у телефонних будках. Аби заробити хоч якусь копійку, бралася за яку завгодно роботу. Перепробувала стільки всього: од двірника й до масажистки – масаж навчилася робити в таборі, там масаж був по суті єдиними доступними ліками від усіх недуг.

У кіно прийшла настільки раптово й несподівано, що це мало би викликати подив. Але, зважаючи на її долю, дивуватися чогось не виходить. Стояла біля кас кінотеатру. У заношеній фуфайці. З брудними руками. Думала влаштуватися хоч прибиральницею – якщо візьмуть. Колишніх в’язнів ГУЛАГу – хоч і реабілітованих – не дуже хапалися брати на роботу. Підійшов режисер Юрій Лисенко і спитав, у якому фільмі Марія знімається. І одразу ж узяв її на невелику роль у своєму фільмі “Таврія”.

Про її типаж найкраще скажуть світлини – на її обличчі скільки страждань, що це не могло не приваблювати митців. Спершу вона грала просто мудрих і суворих жінок: мудру Мануйлиху в “Олесі”, селянку в фільмі “Ми, двоє чоловіків”. Найвидатніша роль Марії Капніст – Наїна в кіноказці Олександра Птушка “Руслан і Людмила”. За сценарієм Марія мала бути в кадрі з тигром. Птушко – заради мистецтва, звісно, але… – не попередив актрису про те, що її чекає на майданчику. Марія ввійшла в кадр, почула страхітливе гарчання, обернулася й заглянула в очі звіру, готовому до стрибка – саме цей кадр і схопила камера, навічно. Після зйомок Птушко похвалив Марію, а вона у відповідь назвала його мерзотником. Повернулася в готель, раптово втратила свідомість і кілька днів пролежала в гарячці.

Її добре пам’ятають старші кияни. Побачивши Марію Капніст на вулиці лише раз, її вже важко забути: чудернацьке вбрання, чалма, погляд, у якому все й одразу. А ще вона часто підходила до продавщиць квітів, сідала навпочіпки біля відер і пошепки розмовляла з трояндами, гладіолусами й гвоздиками. У 70 років у неї була ідеально рівна постава, вона легко робила фізичні вправи. Не терпіла лайливих слів. Якось сказала доньці: “Радо, я 15 років провела зі злочинцями – і до мене це не прилипло. Як ти можеш собі таке дозволяти?!”

Ходила вночі на цвинтар, купалася в крижаній воді, перелазила через паркани. Приймала іменитих гостей. Страждала клаустрофобією. Загалом же справляла враження людини рішучої, без комплексів. На перший погляд. Тільки на перший погляд. Щойно співрозмовник дозволяв собі зайве – Марія безапеляційно осмикувала його, ставила на місце. Або губилася, відволікалася, замикалася в собі. У її ванні постійно плавали квіти, підібрані десь на асфальті. У 79 років потрапила під колеса на Проспекті Перемоги, адже завжди боялася підземних переходів. У кареті швидкої допомоги весь час шепотіла: “Водій не винен”. Невдовзі померла від ускладнень – 25 жовтня 1993 року. Похована на сімейному цвинтарі у Великій Обухівці на Полтавщині. Але чомусь не віриться. Може, тому, що, згадуючи кінострічки з її участю, не полишає відчуття, що вона й за життя була десь наче не зовсім тут, з усіма своїми химеріями, таємницями, фатальними збігами. А, може, тому, що на фамільному гербі роду Капністів написано: «Sub Igne Immotus»: «Незворушний під вогнем». Зрештою, про Марію Капніст не можна сказати зовсім нічого певного.

Джерело: povaha.org.ua

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 179 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380992161366