7 грудня 1811 р. народився Микола Устиянович

Микола Устиянович
 український письменник і громадський діяч. Окремі його вірші ««Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» стали українськими народними піснями.

200px-UstianovichMНародився 7 грудня 1811 р. у м.Миколаєві. Помер 3 листопада 1885 р. у Сучаві (нині територія Румунії), де і був похований. Син Леонтія Устияновича (1765 — 1851), довголітнього бурмістра міста, який похований на міському цвинтарі. Поет, письменник, громадський і релігійний діяч, «Будитель духа народного», як його назвав Іван Франко у некролозі.

Микола Устиянович початкову освіту здобув в Миколаєві. Далі пройшов звичний шлях багатших миколаївських міщан: закінчив нормальну школу у Львові (1820 — 1824), Львівську гімназію (1824 — 1830), два курси філософського факультету університету (1830 — 1832) і Львівську духовну семінарію (1838.). У 1835 р. семінаристом ввійшов у склад гуртка Маркіяна Шашкевича. Друкуватися почав у 1836 р. Був ініціатором і снівзасновником літературио-наукового товариства «Галицько-Руська Матиця» і «Собору руських учених» (19.10.1848), на якому було намічено програму піднесення українського народу в Галичині. Центральною подією «Собору» була програмна промова Миколи Устияновича:

«Родимці! На широкій картині святої слов'янщини лежить земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її посестиці, як состави тіла ередоточне серце. Тим осередком величествен-ного дерева, тим серцем слов'янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає нарід, славний колись багатством і силою, но сто раз славніший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувствеїшую грудь єго тяжепькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеиую печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.

Ото стоїть він і юхилен яко самотня билинка, і на широкім полі вержен ненависними судьбами серед темную пітьму ночі на ігровище всяких бур і довольства, без зірнички ясної, що би му світ єго житя розсвітщіа, без приязної руки, що би го в упадку підперла; на чолі єго видно глибокую печать довгої чорної неволі, в очах стремить ся студепий лід недовір'я і підозрілості, на лиці нужда і укори, а сли би-сь в душу глянув, знайшов юи-сь там безодню невіжества найсвятіших прав природи, найдорожчих правд божества. Позбавлен свідущества чоловічеської честі, позбавлен, що так скажу, самостоянної волі, темний, як ніч осіння, тяжкими стопами тягне він життя своє, гадав бись, що приріс землею і ставляє собою образ животящого трупа і тип цілого народу долі.

О, нема народу в слов'янщині, котрий юи з так високого щабля багатства і слави, як колись Русь сіяла, так низько грянув в недолю, так глибоко запав в безвістіє! Відлучен від всього, що духа оживити, достоїнство чоловічеськое, двинути, серце розвеселити, надію піднести зможе, загинув в собі огонь божества і став ся німим служебником сліпоти ума і доволмшм орудем самолюбія сильнійших.
А дно єстества єго так красне, а душа его так чесними нитомстви обдарована! О, придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дію єстества єго, а знайдем там не єдноє золотоє зерно, котороє лиш тільки вправної требуе руки, аби розсвітити ясним клейподом заранньої звіздки.
Правий серцем і усти, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милості, повільний в месті, мужествеиний в борбі мирний в покою, твердий в додержанні повзятого заміру, вірний в дохованю отечеських преданій, вірний церкві, незломлен свому в лад итєліо,.становить він найчеспійший тип достойного слов'янщини сина і образ тихого, безм'ятежного, боголюбивого обивателя краю.
Родимці! В краснім животиім світлі душі величаєся кождая відросль слов'янського велита, а серце його - Русь красавая, той син недолі, має ж вовіки гробовим сумувати сумом, вовіки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і ніколи не спізнати власної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груді?

Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалини єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на иоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аьи і падаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили? Величавая Віндобона виборола і для нас золотоє право письма і слова, а красподуш-нії побратимці нашої землі давно розв'язали на руках дзвенящії окови підданства; а ми ж би-смо мали зрікатися найдорожчої чоловічества перли, могли б би-смо обоятно призиратися оковам душі? Бог присудив галичій Русі, тій маленькій частині великого нашого народу, скоріше щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних жити свобод; а ми ж би не мали старатися о розсвіт душі нашого народу, аби спізнав, порозумів, полюбив тоє щастя, розбудив честь в своїй груді і став ся того золотого дару достойним?
Родимці! Свобода єсть то красная і умная відданиця, которая собі не полюбить сліпого жеїшха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвивається земная і небесная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тілько благами душі; а котрому ж чесному синові землі, якому правому обивателю не лежить па серці братнє щастє і благость краю?!

Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народу, занадто в'яже вас до него любов, гартована довгими віками чорної неволі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби-смо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця; занадто довго розложила була тоска мешканє в нашій груді, аби-смо не оцінили врем'я доби; нащо ж довгим розговором марновати час так дорогий? Руськоє серце чувствує завсе иравоє, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного ядра з-під гробової могили.

Найдорожчим маєтком народу єсть язик єго, він єсть душею, він єсть ядром єго жизпі. Ткнешся бесіди, тикаешся єго жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убійство не єдиного чоловіка, але мільйонів. Нинішняя борба сербів і хорватів за бесіду розпочалась. О, не подаваймо ж руки до борби і в нашім краю! Слов'янщина аж занадто велика, аби помістити в ширіниях своїх голос жизпі 15 мільйонів народу. Залишивши бесіду нашу, учинимо святокрадство найсвятіших прав чоловічества, обдирство народного престолу Русі, а може, і цілої слов'янщини.Хто ж бо в слов'янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того нановидного ласками, котрим мати першеє дитя своєї милості любує, тої красавої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви цвіту і вони тої літорослі золотобережної України?! І на слов'янськім виросла вона серці і всякими цвітами нриоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками. Аж хочем палюбоватися її принадами милості, пійдім до Основ'яненкової Марусі, аж желаєм надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на єго всхід сонця; аж хочемо узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка, аж розвеселитися і попустувати — возьмім Котляревського; аж нанослідок статечного образу хочем, прочитаймо єдин тілько короткий уступ з «Перекинчика» під назвою «Бандуриста, через незабвенного нашого Шашкевича написаний; а сли би-смо не пожаловали потрудитися до пісень народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-смо не єдину звіздку, котра би славу найкращому письменникові кожного народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов'яни, з того то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обильность, котороб днесь так велично їх мова ся красує. Руськими то цвітами покрили вони давню наготу красноріччя свого.
Але ж, може, ми хто скаже, що язик єсть типом народного духа, а народ руський, будучи темним і необразованим, ие маж одлучиих нонятій, так званих абстрактів протоє і мова его не здібна до ідеальних образовань любомудрія і сполучених йому лиць.

Правда, родимці, що типом народного росвіщення єсть язик єго, яко сума всіх одивлених ідей єго духа; але ж питаюся, яка ідея єсть вища над ідеєю Бога? А тій ідеї служить Русь язиком прадідів своїх, язиком питомим, которим донедавна писали отці паші і від которого днешняя річ тілько М'ягшим розкладом слів і свободнійшим їх иаклоном розличаєся і так ся виробляє, як ся розвиває народноє чувство. А в тих богослужебних книгах наших якая глибокість помислів одлучиих, якая докладність в толковашо найвищих правд християнських, як ясиоє і барвноє лице чувствительиих появів душі! Там-то в наших «Минеях», «Тріодах», «Осьмогласниках» знаходиться овая краса, сила І обильність мови, которая високому степеневі душевного нашого колись образованя вічний ставляє пам'ятник:..»

Одна тільки ця промова ставить Миколу Устияновича в першу шеренгу діячів українського відродження періоду «весни народів». А ще були перлини прозової творчості, написані майже пісенною народною мовою, — повісті «Старий Єфрем», «Месть верховинця», «Страстний четвер». Були ліричні поезії і романтичні балади. Були наповнені гордістю за минуле українського народу епічні твори.

Були і драми (ще в середовищі семінаристів разом з Рудольфом Мохом, Антоном Могильницьким та Михайлом Вербицьким у 1837 р. він поставив «Руське весілля»). Були й чудові переклади з різних слов'янських мов, з німецької та латини, серед них дві пісні з драми польського драматурга Юзефа Коженьовського(1797 — 1863) «Карпатськігорці» (1840), які стали народними («Пісня опришків» та «Верховино, світку ти наш»).

Як священик о.Микола Устиянович перебував на Далеких і бідних парохіях (в с.Вовків між Миколаєвом і Львовом, у Славську на Карпатському Бескиді, на Буковині), звідки регулярно дописував до різних періодичних видань Львова та Відня.

На III Загальних зборах Товариства «Просвіта» у 1871 р. Микола Устиянович був іменований почесним членом.
Він пройшов довгий і складний шлях, в кінці якого, зневірений і відірваний від рідних теренів, примкнув до реакційного москвофільства. Але те, що він встиг опублікувати (архів Миколи загинув через недбалість його сина Миколи, шкільного професора), назавжди залишить його в історії української культури як «соловейка» (так називали його молодші товариші) і найбільш послідовного соратника Маркіяна Шашкевича.

Джерело: mykolaiv.info

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 111 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "7 грудня 1811 р. народився Микола Устиянович"

* Текст коментаря
* Обов'язкові поля для заповнення

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502