8 березня 1940 року народився Леонід Осика

Леонід Осика
український кінорежисер, сценарист. Основні праці: «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Етюди про Врубеля».
Народився 1940 року в місті Києві, в робітничій сім’ї.
Коли батька забрали на фронт родина, тікаючи від бомбардувань, переїхала на батьківщину матері в Фастів. Після звільнення від окупації Осики повернулись додому, невдовзі і батько повернувся з війни.
В дитинстві, як згадувала сестра Леоніда Ніна, брав участь в якості художника-декоратора в домашніх виставах, захоплювався малюванням. Часто по вечорах вся родина збиралася за столом і слухала «Кобзар». А Льоня на клаптиках паперу малював «москаля на коні» і «Катерину».
У вересні 1947 року Льоня пішов до школи, де навчався на відмінно. Завдяки шкільному учителю, який в третьому класі відіслав один з малюнків свого учня на шкільну олімпіаду, робота Леоніда побувала на виставці дитячого малюнка в Італії.
Вісім класів Леонід закінчив прекрасно і в 15 років поїхав навчатись в художньо-театральне училище міста Одеси. 1959 року Осика закінчив спеціальність художник-гример-портретист. Звідси, напевно, незмінна увага Леоніда до людського обличчя на екрані, уміння оцінити акторський потенціал насамперед по роботі на крупному плані.
Закінчивши Одеське училище, Леонід спробував вступити у Всесоюзний державний інститут кінематографії (ВДІК). Однією з робіт, яку він відправив у ВДІК, була автобіографічна повість про поневіряння його сім’ї «Сто порцій картоплі».
Леонід не пройшов за конкурсом і пішов працювати викладачем гриму в інститут театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого в Києві.
Згодом, прийшов лист з ВДІКу від режисера Сергія Герасимова із запрошенням скласти участь у вступних іспитах. Так Леонід Осика 1959 року вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії.
Виробничу практику 1963 року студент Леонід Осика проходив на Київській кіностудії ім. О. Довженка в якості асистента режисера Володимира Денисенка на зйомках фільму «Совість». Тоді він потоваришував з Іваном Миколайчуком, Б. Брондуковим, Б. і В. Дорошенками.
Під час практики 1964 року Осика разом з молодим оператором Е. Плучеком зняв курсову роботу – короткометражний фільм «Двоє» – історію двох молодих людей, які не розуміють одне одного. У зв’язку з відсутністю коштів акторами були студенти, серед яких – Антоніна Лефтій (майбутня дружина режисера) та Іван Миколайчук.
У 1965 році на Київській кіностудії Леонід Осика з оператором М. Бєліковим зняв дипломний короткометражний фільм «Та, що входить в море». Кінознавець Лариса Брюховецька називає цю стрічку кіноетюдом «помноженим на авангардну музикуВолодимира Губи».
Режисер використав мінімум коштів, які були виділені на цей фільм, надолужував зображальними прийомами, прагнув передати настрій, розкіш барв і відчуттів, красу моря, бажав налаштувати людину на діалог з природою. Кінострічка «Та, що входить в море» була фактично без слів, ця гра в мовчанку пізніше стане одним із основних прийомів режисера Леоніда Осики.
Керуючись постановою Комітету з кінематографії СРСР від 1 листопада 1968 року «Про роботу з молодими творчими кадрами на кіностудіях республіки», дипломна комісія звинуватила короткометражку «Та, що входить в море» у формалізмі і не зарахувала в якості дипломного фільму.
Осика вирішує знімати в якості диплома на Київській кіностудії повнометражну картину «Хто повернеться – долюбить» (1967). Сценарій під назвою «Перевірте свої годинники» був написаний Ліною Костенко та Аркадієм Добровольським у 1963 році і отримав другу премію на українському республіканському конкурсі, що давало право на екранізацію на Київській кіностудії художніх фільмів.
Спочатку фільм мав знімати В. Ілляшенко, але кінопроцес був зупинений і закінчувати фільм керівництво доручило іншому – саме Леоніду Осиці, який переписав сценарій, сформував нову знімальну групу і на кошти, що залишились, встиг завершити фільм у визначений термін. З титрів, однак, зникло прізвище Костенко, оскільки вона залишилась незадоволеною віддаленням фільму від літературної першооснови.
Як і в попередньому фільмі режисер не надавав героям права голосу. «Хто повернеться – долюбить» – фільм, у якому закладені компоненти, які стануть визначальними в індивідуальному стилі Осики та його головному шедеврі – «Камінному хресті». Це мінімізація діалогів та оприявлення драматургічного конфлікту дії насамперед у зображенні та звуці.
Стрічка поєднує документальні кадри пам’ятників, надмогильних плит, хрестів із ігровими за допомогою системи рефренів, серед яких стук молотків, якими на мармурових дошках вибивають імена полеглих у війні солдатів. Символічно-візуальний ряд побудований на контрасті чорного (зброя і форма загарбників, чорнозем, який фашисти намагаються вивезти, як символ спаплюженої України) і білого (молока, стін української мазанки як життєстверджуючого начала).
Із 1965 року Осика починає працювати на Київській кіностудії художніх фільмів. Він закінчує, за одними даними, ВДІКівську майстерню Ю. Геніки у 1965 році, за іншими – майстерню Б. Доліна у 1966 році.
Працюючи на Київській кіностудії Леонід Осика знімає головні свої шедеври – «Кам’яний хрест» і «Захар Беркут», які були настільки яскраві і значущі для українського кінематографу, що прижиттєво занесли Леоніда Осику до пантеону класиків.
1968 року Леонід Осика зняв абсолютний шедевр українського і світового кіно «Камінний хрест», знятий за новелами Василя Стефаника «Камінний хрест» та «Злодій». Сценаристом став письменник Іван Драч. Стрічка отримала 2 дипломи на Всесоюзному кінофестивалі у Ленінграді – за кращу операторську роботу (Валерію Квасу) та кращу чоловічу роль (Борису Брондукову). У 1995 році режисер отримав Першу премію за «Камінний хрест» на кінофестивалі православного мистецтва «Золота Оранта». Шкода, що світ за межею залізної завіси не дізнався про вихід цього фільму, оскільки на жоден фестиваль «Хрест» не послали.
На перший погляд, стрічка розповідає про сутичку віджилої патріархальної, міфологічно-архаїчної й нової особистісної, модерної свідомості, про боротьбу з фатумом, природою та невідворотними змінами, про еміграційну трагедію не тільки галицьких селян, а й глибоку екзистенційну трагедію людини.
Найвідоміша сцена фільму – натурфілософське сходження Івана Дідуха на гору, яке нагадує «Міф про Сізіфа» Камю, «вважається репрезентативним для всього фільму (а може, й для українського кіно в цілому, враховуючи, що його помістили на обкладинку українського видання «Історії українського кіно» Любомира Госейка)».
Лариса Брюховецька стверджує: «хрестоматійна інтерпретація оповідання і фільму, за якою Іван Дідух сприймає від’їзд як власну смерть і через це ставить по собі хрест, підривається новелою про злодія, в якій показано протилежну ситуацію. У ній є реальна смерть, але немає її символізації, це абсолютна смерть, зникнення без сліду».
Леонід Михайлович продовжує традицію «Тіней забутих предків» – шукає автентичність та трагічний реалізм не в павільйонах кіностудії, а у нащадків тих, кого увічнив у своїх новелах Василь Стефаник – жителів Покуття. Таким чином, через медитативну портретну зйомку, через мовчазну тугу героїв естетика «Камінного хреста» нагадує твори Брейгеля, японське драматичне мистецтво та філософію довженківської «Землі» водночас.
Не випадково в Лодзінській кіношколі (а зараз і в багатьох інших професійних закладах) на прикладі цього фільму вивчають кінорежисуру.
Документальний фільм Олеся Саніна «Гріх» 1999 року розповідає про створення «Камінного хреста». Санін називає стрічку «Гріх» у зв’язку з подією, яка сталася на зйомках: коли Осика знімав сцену панахиди за Дідухом і його родиною, які назавжди покидають село, він домігся, щоб відкрили місцеву церкву, але батюшка відмовлявся правити панахиду по живим, бо це вважається гріхом, але Леонід Михайлович наполіг, сказавши, що цей гріх він бере на себе.
У 1971 році виходить стрічка «Захар Беркут», за однойменною повістю Івана Франка, в якій йдеться про боротьбу карпатського боярина та його громади з татаро-монгольськими завойовниками, про конфлікти християн та язичників, монархії та демократії.
Фільм отримує головний приз на кінофестивалі у Дніпропетровську «Молодь – молодим» та у 1972 році премію «За відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу» на Всесоюзному кінофестивалі у Тбілісі.
У зйомці «Захара Беркута» була задіяна велика кількість людей та кінноти (2000 учасників і батальйон кіннотників). Осика вперше випробував себе у кольорі, широкому форматі і великому постановочному полотні.
Менші відома, але найзагадковіша сторінка фільмографії Леоніда Осики – стрічка «Дід лівого крайнього» 1974 року. Осика збирався зняти його після «Камінного хреста». І сценарій було написано разом із Іваном Драчем. І команда була майже та сама: оператор В. Квас, композитор В. Губа, актори Б. Брондуков, К. Степанков, В. Симчич. Але сценарій не задовольняв керівництво, і Осика зняв «Захара Беркута». Але пізніше знову повернувся до свого задуму, вже з Миколою Яковченком у головній ролі, під якого і був написаний сценарій Івана Драча.
Під час зйомок Леонід Михайлович раптом зупинив творчий процес і повернувся до Києва, переглянув відзнятий матеріал та скликав художню раду, відчувши мистецькі сумніви в реалізації картини. Але так нічого й не змінивши, вирішив дознімати фільм, який, щоправда, так і не вийшов на екрани.
«Пензель старого майстра» (така перша назва фільму) оповідає про київського маляра Трохима Бесараба, який пишається своєю великою родиною, де кожний знайшов своє місце: так, наприклад, його онук – лівий крайній футбольної команди (роль якого виконав гравець «Динамо» Анатолій Бишовець). Тепер Трохим – пенсіонер і, здавалося б, може дозволити собі відпочинок, але, як і більшість людей з його покоління, він не вміє сидіти без діла.
Володимир Губа (який писав музику ще до стрічки Осики «Двоє») стверджує, що фільм тримається на двох основах: Яковченку, який був «уособлення провінційного типу людей, людиною, яка ніколи не згиналася під диктатом ідеології» та Києву, в який Леонід був закоханий, «у цій картині він максимально хотів показати Київ, який відходить, на який тисне цивілізація».
1977 року Осика звертається до післявоєнних подій і знімає «Тривожний місяць вересень», за повістю Віктора Смирнова. Події розгортаються на Поліссі, куди повертається з війни розвідник Іван Капелюх і організовує боротьбу з рухом опору проти радянської влади, який очолює колишній поліцай Горєлов. Стрічка отримала приз «Золотий Лачено» на кінофестивалі дитячих та юнацьких фільмів в Авелліно. Цікавий той факт, що сам Леонід зіграв епізодичну роль у стрічці.
А в 1979 році з’являється двосерійна картина «Море». Після багатьох років Осика знову повертається до теми моря, але на відміну від короткометражки «Та, що входить в море», фільм далекий від поезії й оспівування величної краси природи. Стрічка знята за романом Елігія Ставського «Очерети».
Кінофільм має екологічно-етичний характер та оповідає про проблеми Азовського моря. Під час нічного чергування у невеликому рибацькому селищі вбито інспектора рибнагляду. Вбивство привертає увагу до проблем охорони природи, бо на протоці, яка сполучає Чорне і Азовське моря, заплановано спорудження дамби. Внаслідок такого втручання в природу, можливе засолонення Азовського моря, порушення природного регулювання між цими морями, що призведе до загибелі цінних видів риб.
З випуском фільму в прокат та затвердженням сценарію, як завжди в історії українського поетичного кіно, були проблеми: керівництво дуже довго гальмувало кінцеву версію «Моря», і, зрештою, скориставшись черговою кампанією боротьби з алкоголізмом, оголосило, що в сценарії забагато п’ють. Тому Леонід Осика, щоб пришвидшити процес виходу стрічки, вирішив замінити весь алкоголь на лимонад або максимум пиво. Але це мало допомогло, тому режисер пішов ва-банк і запропонував поставити замість «Моря» фільм «Тріумф», сценарій якого Віктор Мережко написав спеціально для Осики. У ньому йшлося про долю актора кіно. Спробі поставити фільм за цим сценарієм був одразу покладений край. Тому в Держкіно почитали і вирішили що «Море» все-таки краще.
Фільм вийшов не найкращим. Глядачі нудьгували, а професіонали дратувалися, легко помічаючи невикористані режисером можливості та помилки, неприпустимі для Осики. Душевні сили режисера було витрачено, щоб довести своє право знімати те, що автор сам вважав за необхідне.
Період перших гірких втрат близьких друзів і колег, режисер вилив у документальному фільмі «...Якого любили всі» (1982), присвяченому Леоніду Бикову, котрий загинув у 1979 році. Режисер, намагаючись передати феномен цієї особистості, зробив кінопортрет свого товариша і колеги. У фільмі було чимало цікавої інформації, особливо від людей, які знали Бикова та працювали з ним, які любили його як талановитого митця і прекрасну людину.
Наступним твором стала стрічка 1987 року «Увійдіть, стражденні!», знята за повістю А.Ткаченка. Кінокартина розширює ідею фільму «Море» і оповідає про крихку слабкість природного, багато в чому ще патріархального світу під натиском нахабної, безцеремонної цивілізації.
Каталізатором до створення «Увійдіть, стражденні» стала Чорнобильська катастрофа, яка надала їй особливої гостроти й актуальності. У фільмі звучить думка про споживацьке ставлення людини до природи, помилки щодо хибної віри у науково-технічний прогрес. Це фільм, який можна назвати філософською притчею, пересторогою нащадкам про складні взаємини людини і природи.
1989 року виходить в світ картина «Етюди про Врубеля» у сценарному співавторстві з Сергієм Параджановим. Це була спроба Осики передати свою любов до Києва і до істинної краси, яка може врятувати цей світ. Фільм присвячений творчості художника Михайла Врубеля та розповідає про київський період його життя.
Вперше режисер відмовився від послуг композитора і сам компонував музичний ряд фільму з творів сучасників Врубеля – Скрябіна, Рахманінова, Рубінштейна.
1989 року Леонід Осика знову звертається до свого улюбленого прийому – екранізування української класики і він знімає «Подарунок на іменини» за твором Михайла Коцюбинського. Ця стрічка про те, що одна жорстокість неодмінно породить іншу, а нагромадження кари і помсти призведе до тотальних катаклізмів.
У 1990-1993 роках Леонід Осика був секретарем правління Спілки кінематографістів України.
Свій останній фільм «Гетьманські клейноди» 1993 року Леонід Осика знімає за повістю Богдана Лепкого «Крутіж». Дія цієї історичної драми відбувається 1659 року, коли Юрій Хмельницький після смерті батька усуває від влади гетьмана Виговського і починає точитися боротьба за владу.
Для того, щоб історія на екрані була достовірною і переконливою фільм знімали в історичному місці, зокрема в Острозі, а також в музеї народної архітектури і побуту України, окрім того були максимально відтворена історична достовірність деталей: костюмів, побутових речей, інтер’єру. Фільм отримав приз кінофестивалю «Золотий Витязь» за краще образотворче рішення.
Також Леонід Осика займався теорією кінематографу та педагогічною діяльністю, у 1993 році Осика набрав курс кінорежисерів на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого, до якого входили: Головко Олег, Мартинюк Володимир, Петренко Наталія, Рой Олег, Санін Олександр (Олесь), Сущенко Олексій.
Педагогічна парадигма Осики схожа із засадами Олександра Довженка, який вважав, що навчання тонкощам професії режисера кіно найбільш ефективно відбувається під час створення фільму: «Я вважаю також, що ваша постійна присутність на зйомках у професорів, що вас навчають, дала б у тисячу разів більше, ніж найбільш блискучі доповіді. Ви знали б не тільки, що говорить режисер, але і те, як він працює. А коли ви знаєте, як він працює, то набагато повніше сприймаєте те, що він говорить».
Ці «Думки про режисуру» та інші теоретичні роздуми – «Вибір натури», «Кінопроби» записала та видала його дружина Світлана Князєва, вони увійшли у книгу Лариси Брюховецької «Леонід Осика».
Леонід Осика був двічі одружений. Від першого шлюбу з Антоніною Лефтій у нього є син Дмитро, від другого – зі Світланою Князєвою – двоє синів-близнюків Богдан та Олексій.
Творча заслуга Леоніда Осики й у тому, що він відчував потенціал та умів розкривати акторів – в його фільмах вперше знялися Борислав Брондуков, Борис Хмельницький, Антоніна Лефтій, Василь Симчич, Віктор Фокін, Світлана Князєва, Сергій Романюк.
З приходом незалежності України державне фінансування кіно фактично припиняється, тому наступні картини Леоніда Осики так і не були зняті, серед них – «Олекса Довбуш», «І не введи в спокусу» 1995 року, у співавторстві з Л. Сердюком.
Згодом тяжка хвороба різко зменшила можливість творчої реалізації і серце Леоніда Михайловича, змучене багатолітньою недугою, зупинилося. Всі останні роки Осика був прикутий до ліжка, і тільки любов дружини Світлани утримувала його на цьому світі.
Свій останній фільм Осика зняв 1993-го року.
На Осику, вже тяжкохворого, посипалися звання, премії: народний артист, лауреат Шевченківської премії. За три дні до смерті Осиці вручили ще одну Державну премію імені Олександра Довженка. Але на тлі важкої хвороби режисера і загального розвалу кінематографічної галузі ці нагороди виявилися невеликою втіхою.
Помер Леонід Осика 16 вересня 2001 року, похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).
 1999 року кінознавець Лариса Брюховецька видає книгу «Леонід Осика», в яку вміщені теоретичні статті режисера, згадки про колег, інтерв’ю, спогади про спільне дитинство сестри Леоніда Ніни.
Того ж 1999 року Олесь Санін відзняв документальне кіно про свого вчителя Леоніда Осику – «Гріх». Автор скандального «Поводиря» працював над створенням картини у Снятині (де Осика знімав свій «Камінний хрест») –показував стрічку в місцевому клубі, розпитував очевидців та учасників тодішньої зйомки. Документальні кадри він поєднав з уривками «Камінного хреста».
2004 року в телециклі «Обрані часом» вийшла документальна стрічка фільм режисера Т. Золоєва «Друг мій Льонька. Леонід Осика».
Дружина Леоніда Осики Світлана Князєва 2010 року видала книгу до річниці 70-ліття від дня народження чоловіка під назвою «Такая вот жизнь и такое кино: по дневникам (1984-1994)».
Наталя Калантарова 2014 року зняла документальний фільм «Сімдесятники. Леонід Осика», в якому спробувала відповісти на питання ким насправді був талановитий режисер – творцем міфів, мрійником, фантазером чи шукачем власної неповторності.
Джерело: www.1576.ua

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 299 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "8 березня 1940 року народився Леонід Осика"

* Текст коментаря
* Обов'язкові поля для заповнення

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502