Бій під Крутами: правда та вигадки.

Олена БОЙКО
кандидат історичних наук

Трагічна загибель Студентського куреня під Крутами назавжди залишиться в історії України як символ героїзму та жертовності в боротьбі за незалежність

У січні минає чергова річниця Крутянського бою — події, що набула для українського народу символічного значення. Правда про Крутянські події довгі роки тоталітарного режиму свідомо замовчувалася. Вона почала входити в свідомість нації лише після проголошення України як незалежної держави. Втім відсутність достовірних свідчень і документів викликає багато запитань і різноманітних тлумачень перебігу тих трагічних подій.

Не сприяло об’єктивному висвітленню події і поступове утворення культу героїв Крут серед української, особливо студентської, молоді в еміграції у 1920–40 рр. Із піднесенням символічного значення подвигу, він поступово відходив від реальної події і набував гіперболізованих рис. Тому зараз ми хочемо відтворити бій під Крутами як реальну подію української історії, розказати про нього мовою фактів.

Метою неоголошеної війни, яку вела радянська Росія проти Української Народної Республіки, була «радянізація» України, тобто встановлення в ній влади більшовицької партії. Загони революційних військ з Росії на початку грудня 1917 р. вторглися на територію УНР. Під їх прикриттям нечисленні місцеві більшовики за вказівкою з Петрограду нашвидкуруч провели у Харкові так званий Перший всеукраїнський з’їзд рад, проголосили радянську владу та створили маріонетковий уряд — Народний секретаріат. Все це було потрібно для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. «Боротьбою з контрреволюцією на півдні Росії» керував радянський нарком В. Антонов-Овсієнко. Протягом місяця більшовики встановили радянську владу на Лівобережжі — у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ.

Схема бою виконана сотником С. Горячком.

Це була дивна, «ешелонна війна», яка велася, головним чином, вздовж залізничних колій. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків–Полтава–Київ та Курськ–Бахмач–Київ. Дисципліна у війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабежі й дезертирство. Моральний рівень радянських військ та їх поведінка викликали протест навіть серед місцевих більшовиків. Член Народного секретаріату Г. Лапчинський свідчив: «…Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований».

Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918

І це дійсно було так. Українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні. Фатальним політичним прорахунком соціалістичного керівництва Центральної Ради була відмова від творення власних збройних сил. Розуміння цього прийшло надто пізно — коли ворог вже наближався до столиці. Військові сили УНР у Києві становили до 20 тис. вояків, але боєздатних серед них було небагато. Деморалізовані і втомлені, воювати вони йшли неохоче, і навіть проголошення у ІV Універсалі державної незалежності УНР не піднесло бойового духу армії. Частина українських формувань під впливом більшовицької агітації оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. В критичний момент опорою української влади стали загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри і Галицький курінь українських Січових Стрільців Є. Коновальця.

На заклик Центральної Ради відгукнулась й патріотично налаштована молодь — студенти і гімназисти.

18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету Св. Володимира і Українського національного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня ім. Січових Стрільців.

19 січня до ініціативи приєдналися також учні двох старших класів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.

Запис добровольців відбувався в будинку Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. До куреня вступили більше 200 осіб, які згодом зібралися у Костянтинівському військовому училищі на Печерську. Тут юнаки кілька днів проходили військову підготовку. Частина їх вже встигла повоювати на фронтах Першої світової війни, але були й такі, що перед тим ніколи не тримали в руках зброї.

Для охорони кордонів України з півночі на станцію Бахмач ще 21 грудня 1917 р. були вислані дві сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького на чолі з командиром сотником Д. Носенком. Вони мали кулемети та саморобний бронепоїзд — артилерійську гармату на залізничній платформі. З Бахмача висилалися дозори до Ворожби, Гомеля та Хутора-Михайлівського, які охороняли залізницю.

5 січня 1918 р. з Києва сюди було відправлено ще дві сотні (молодший курс) тієї ж юнацької школи. Разом з ними прибув сотник А. Гончаренко, призначений наказом командувача військ УНР Ю. Капкана керівником оборони Бахмача. Обстановка в містечку була неспокійна. На той час у залізничному депо станції Бахмач працювало близько 2000 робітників, переважно росіян. І хоч вони оголосили нейтралітет, з наближенням більшовицького війська могли у будь-який момент перейти на його бік.

Тому А. Гончаренко вирішив відійти до станції Крути і зайняти оборону там. Сил було мало, чекали обіцяних командуванням підкріплень, які все не надходили. Очевидним ставало, що Київ не мав резервних частин. Через станцію пройшло кілька ешелонів, але то були вояки, що оголосили нейтралітет і не бажали воювати. 27 січня 1918 р. на підкріплення прибула лише 1-ша сотня новоствореного Студентського куреня (120–130 чол.) під командою сотника Омельченка. За деякими відомостями, студенти самі були ініціаторами відправки на фронт і вже прийнявши таке рішення, отримали дозвіл від командування. Приїзд студентів викликав величезне піднесення бойового духу серед юнкерів.

Могила бійців на Лук'янівському цвинтарі

Загалом у складі українських сил було двадцять старшин та п’ять сотень вояків: чотири сотні юнкерів та студентська сотня. Загалом — близько 600 чол. На озброєнні в юнкерів були рушниці нового зразку, вони мали 16 кулеметів та бронепоїзд.

Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Таким чином, супротивна сторона мала близько 6000 війська, кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П. Єгоров. Згадки в літературі, що боєм під Крутами керували з російської сторони М. Муравйов, який очолював наступ російських революційних військ на Київ, а з української сторони — С. Петлюра, є неправдивими.

Монумент битви під Крутами 1918 р. (автор Анатолій Гайдамака, 2006 р.) копія однієї з колон портику Червоного корпусу заввишки 10 метрів

Українські війська розташувалися на фронті довжиною у 3 км і були готові до оборони. Їхній штаб перебував в ешелоні, що стояв неподалік від станції Крути. У ньому були боєприпаси, у двох вагонах розмістився лазарет доктора Бочарова. Українські позиції, винесені на кілька сотень метрів від станції Крути у бік станції Пліски, були непогано підготовлені до оборони. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. За його спогадами та спогадами деяких інших учасників бою, хід бойових дій відбувався таким чином.

На правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені три сотні юнкерів, четверта перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону студенти. Студентський курінь мав чотири чоти (взводи) по 28–30 осіб. Три з них зайняли оборону в окопах; четверта складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти.

Похмурим ранком 29 січня близько 9-ї години почався бій. За свідченням очевидців, «червоні розпочали свій наступ в замкнутих колонах; виглядало так, ніби йшли на парад, занедбаючи найпримітивніші засоби безпеки». Перші атаки червоногвардійців і матросів відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Студенти згадували у спогадах хороброго «старшину у синє-жовтому кашкеті». Втрачаючи вбитих і поранених, більшовицькі лави уперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, згодом зосередила вогонь по станції. Це спонукало командування відвести ешелон за 2-3 версти від станції у напрямку до Києва.

Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр, свій головний удар червоні війська наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Бій тривав кілька годин, українські війська несли втрати, закінчувалися набої, на холоді почали виходити з ладу кулемети.

Під натиском переважаючих сил ворога сотник Гончаренко віддав наказ відходити до ешелону. Команда була передана зв’язковими. Юнкери відступали під прикриттям насипу, попереду і позаду студентів була відкрита місцевість. Сотник Омельченко спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час її був смертельно поранений. Допомогли сили з резерву, які не дали червоногвардійцям оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступало до ешелону. Поранених було так багато, що для них довелося виділити ще один вагон. Нарешті близько 17-ї години зібрались усі підрозділи, не вистачало лише чоти студентів, яка стояла найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоними, та потрапили у полон. Можливо, вони не знали, що станція вже зайнята ворогом, можливо — заблукали у темряві.

Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, хто стверджував, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. За деякими даними, їхні втрати під Крутами становили до 300 загиблих. Червоні були приголомшені таким відчайдушним опором необстріляної молоді і жорстоко помстилися їй. Більшовицький командувач П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Перед смертю вони співали «Ще не вмерла Україна».

Розстріл полонених студентів став резонансною подією російсько-українського конфлікту. Ганебну розправу над полоненими засуджували навіть працівники штабу П. Єгорова, які з обуренням згадували, що серед розстріляних були сімнадцятирічні гімназисти. Крути явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя.

Загальні втрати українців у бою під Крутами становили близько 250 чоловік (вбитих, поранених, полонених, зниклих без вісти). Найбільшими з них були втрати студентської сотні: 27 розстріляних, 10–12 вбитих у бою, 35–40 поранених. На полі бою загинуло 10 старшин.

Трагічна загибель Студентського куреня під Крутами залишилася в історії України символом патріотизму і жертовності у боротьбі за її свободу. За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних вояків-студентів були перевезені до Києва та урочисто поховані на Аскольдовій могилі.

Розуміння феномену героїв Крут в історичному шляху української нації складалося поступово. Адже значущість тієї чи іншої події можна оцінити лише у ретроспективі. Військовий історик Б. Монкевич, відомий своїми працями про Запорізький корпус армії УНР, у лавах якого він перебував під час революції, опублікував у 1929 р. нарис «Бій під Крутами». Він перший зробив цілком виважений висновок, що хоч у стратегічному відношенні цей бій не мав великого значення, у моральному плані його можна вважати «українським Ватерлоо». «Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби», — справедливо зауважив автор.

Нарис Б. Монкевича започаткував низку праць військових діячів, які сформулювали власний оригінальний погляд на Крутянську подію та її роль в історії України. Так, в ідейно близькій статті полковника В. Лиманця, який пов’язує з Крутами відродження української стратегії, зазначалося, що своєю кров’ю українські юнаки під Крутами виправили помилку, яка містилася у ІV Універсалі, якому бракувало «імперативних вказівок до творення постійного українського війська». Автор стверджував, що збройна боротьба України за незалежність явила «десятки тисяч лицарів абсурду», які «йшли ніби наперекір здоровому розуму в бій і вмирали з вірою в правдивість свого поступування. Ними керувала державно-стратегічна інтуїція, що мала своїм джерелом Крути».

Розуміння того, що бій під Крутами й трагічна загибель студентів були не наслідком чиєїсь злої волі, недбалості, прорахунку або зради, а лише драматичним епізодом війни за незалежність України, прийшло з часом. Найкраще про це написав визначний український поет Є. Маланюк у нарисі «Крути. Народини нового українця». Колишній старшина армії УНР змалював подію такою, якою вона була з погляду українського військового діяча, патріота і державника, а саме — «оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 р.» Наведемо розлогу цитату з нарису, в якій, на нашу думку, найкраще передано сутність події, що сталася того дня під Крутами: «Старшини, безперечно, бракувало, як й артилерії — була єдина гармата сотника Лощенка, що сам він її обслуговував. Про команду в розумінні оперативному також говорити було б трудно. Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, — перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач — Ніжин (а Бахмач уже був залишений), що вела з-над московського кордону до столиці краю. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50% складу... Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені».

 

Джерело:www.vu.mil.gov.ua

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 573 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "Бій під Крутами: правда та вигадки."

Увійти, щоб залишити відгук.

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502