Дари Івана Мазепи.

«Вироки історії часто-густо бувають помилковими, але завжди невблаганні... Як же добре, як доглибинно формулу цю знав Мазепа! Не тому лише, що був одним з найосвіченіших людей доби, а й тому, що, в немалому вже віці бувши, сам над законами історії замислювався і сам досвідченим розумом шукав її таємниць». Мабуть, саме ці слова видатного українського поета, публіциста й вченого ХХ століття Євгена Маланюка дають ключ до розуміння неймовірно складної особистості одного з найславетніших українців усіх часів. Ім’я Івана Мазепи, попри майже трьохсотлітні анафеми, що лунали з петербурзьких імперських тронів та амвонів російських православних церков, а потім із трибун київських і московських партійних вождів — це ім’я ніколи не було забуте народом. Казково багатий «ясновельможний» правитель — і незрівнянний в українській історії меценат та захисник культури; володар сотень тисяч кріпосних «душ» — і щирий, хоч що б там писали ворожі історики, прихильник свободи України; винятково хитрий й спритний політик, що блискуче знав безсмертну римську формулу: «Горе переможеним» — і трагічно переможений володар, вмираючий на самоті від почуття непоправності полтавської катастрофи... 


Контрасти в мазепиному портреті справді вражаючі. Але щоб зрозуміти цю велику постать, що викликала повагу навіть у співців «імперської слави» (як-от у Пушкіна в «Полтаві»), мабуть, корисно зосередитися лише на одному з цих контрастів — між Мазепою — будівничим української культури й освіти і ним же — можновладним політиком, який, використовуючи весь холодний розрахунок свого розуму (і часто — всі можливі методи боротьби), щохвилини прагнув одного — втримати гетьманську булаву. Він тримав її 21 рік (довше, ніж будь-хто з попередників або наступників!). Як це йому вдавалося? І що спричинило такий трагічний фінал? Відповідь пошукаємо, вдивляючись у ті самі контрасти.

ПОЛУМ’Я: ОБЛИЧЧЯ КУЛЬТУРОТВОРЦЯ

Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати: це був справжній інтелігент при владі , тобто винятково рідкісний у пізніші, новітні часи, тип українського правителя. Звичайно, водночас і аристократ, бо тодішня епоха часто ототожнювала ці поняття. От саме тому підтримка, розвиток і захист культури були для Івана Степановича не стільки політичним розрахунком, скільки внутрішньою потребою (визнаймо нарешті це!). Справа не тільки в рівні особистої освіченості гетьмана — більше важить те, що він, попри все своє владолюбство і підступність, чудово розумів — не з нас, нині живущих, почалась українська історія, і не на нас вона закінчується.

Талановитий захіноукраїнський письменник Богдан Лепкий з гірким сарказмом описав у романі-епопеї «Мазепа», як були вражені цар Петро та його соратники (багато з яких, до речі, і грамотно писати могли з трудом!), коли, гостюючи в Києві у гетьмана (1706 рік), побачили в бібліотеці Мазепи пречудові, воістину унікальні, у розкішних обкладинках видання латинських, німецьких та французьких книг з філософії, історії, збірок європейської поезії... По суті, мав цілковиту рацію той же Євген Маланюк, коли писав, що це була «зустріч видатного інтелекту (Мазепи. — І.С. ) з клекочучою стихією». Перемогла, проте, стихія! Чому — про це згодом...

Французький дипломат Жан Балюз, відвідавши 1704 року гетьманську резиденцію Батурин, теж був у захваті від добірних латинських книжок, що він їх там побачив. Але важливо зазначити, що Мазепа не лише збирав книги особисто для себе — він щедро обдаровував ними бібліотеку Могилянської Академії, для якої стільки зробив, різні церкви й приватних осіб. Щоправда, той же Балюз свідчить, що на найбільш почесному місці у батуринській бібліотеці Івана Степановича стояло латинське видання «Государя» Макіавеллі, і цю книгу господар постійно перечитував...

Особлива, майже безмежна тема — це Мазепа як ініціатор та меценат церковного будівництва. Можливо, саме в цій царині заслуги гетьмана перед нашою культурою є воістину невмирущими. Нагадаймо лише декілька найяскравіших прикладів.

1. Лавра. Саме на кошти Мазепи (найімовірніше, на його особисті кошти, а не на казенні, «бюджетні», як зараз би сказали), була відновлена Печерська лавра, весь комплекс споруд був обведений монументальною камінною огорожею, було заново перебудовано лаврську церкву Успіння Пресвятої Богородиці й прибудовано приділи до неї. За сприяння гетьмана було поставлено дві брами («монументальні», як пише про них Михайло Грушевський): Економна і Свята.

2. Софія. Якраз Мазепі ми багато в чому зобов’язані тим, що безсмертний Собор має такий вигляд, як зараз. Він зміцнив мури Софії, прибудував бічні приділи на нижніх папертях собору.

3. Печерськ. Зусиллями гетьмана у 1690 році в Пустинно-Миколаївському монастирі була збудована нова церква святого Миколая, що справляла виняткове враження на сучасників своєю красою, духовною міццю та величчю.

4. Переяслав. Там коштом гетьмана споруджено церкву Вознесіння, якою так захоплювався ще Тарас Шевченко (1845 рік).

5. Єрусалим. Церква Гроба Го споднього. Як пише М.Грушевський, там «і досі вживають срібну плиту Мазепи, російського (тобто українського. — І.С .) гетьмана».

6. Чернігів. У борисоглібському монастирі збудовано величезну камінну дзвіницю з церквою святого Іоанна Предтечі.

7. Могилянська Академія. Заново перебудовано братську церкву Богоявлення і поставлено наново новий будинок для Академії.

Цей перелік можна продовжувати й продовжувати. До речі, цікава тут думка історика культури Дмитра Антоновича, який вважав, що зразком для п’яти церков, збудованих Мазепою у Києві, були західноєвропейські барокові базиліки. Але якщо вже ми згадали Києво-Могилянську Академію, то час поговорити про Мазепу-мецената освіти.

«Зрим Києво-Могилянскіе Афины» — так образно, але досить точно й правдиво сформулював значення Києво-Могилянської Академії для всієї слов’янської культури (не лише української!) єромонах Антоній Стаховський у 1704 році. Але ж не випадково на початку ХVIII століття широко і навіть майже офіційно вживалась інша назва Академії: Мазепинсько-Могилянська . Найавторитетніший український філософ і богослов тієї доби Феофан Прокопович iменував гетьмана (у присвяті до драми «Владимир») «ктитором» (фундатором) «преславної Академії Могило-Мазеповіянської Київської». І справа не тільки в тому, що Іван Степанович щодня матеріально підтримував Академію як власними коштами, так і з інших джерел (наприклад, з військового козацького скарбу), був «особливим обновителем, промислинником і благодітелем братського монастиря» (слова митрополита Варлаама Ясинського). Важливо ось що. Є.Маланюк цілком слушно вказує, що «київська Академія — це й мала бути лабораторія бракувавшої Хмельницькому державної ідеї» . І хоч цей процес був нещадно перерваний Полтавським розгромом — ця державницька ідея все ж збереглась у свідомості суспільства. Свідченням цього — колосальне явище Шевченка сто років потому.

ЛІД: ОБЛИЧЧЯ МОЖНОВЛАДЦЯ

Чому ж такий досвідчений, вправний політик як Мазепа (у мистецтві політичного маневру він, може, взагалі не мав собі рівних у тогочасній Європі) закінчив свій шлях настільки катастрофічно? Причому катастрофою було й те, що були знищені й культурні здобутки доби Мазепи, відразу посилилась імперська русифікація, кращі інтелектуальні сили України пішли служити новопосталій державі Петра.

Слід нагадати деякі промовисті факти. Так, гетьман жертвував фантастично щедрі суми на розвиток духовного життя, але поставимо інше запитання: а як виникло його особисте багатство? Не в останню чергу це ж були кошти його попередника, гетьмана Самойловича, чию спадщину Іван Степанович винятково вдало «приватизував» після приходу до влади; інша річ, на що він її вважав за потрібне використовувати — це вже залежало від рівня духовного розвитку!

Так, Мазепа воістину був сином свого часу — й за переконаннями, і за вмінням маневрувати, ладити з Москвою — інакше як він міг би утриматися при владі? Зміст політики гетьмана Михайло Грушевський визначив так: «Часи Самойловича і Мазепи разом зайняли майже сорок літ часу — многоважного часу, коли рішалася доля вільного ладу, заведеного великим повстаннєм 1648—1649 рр. Власне, на руїнах недобудованого вільного устрою будували нову неволю українського народу, що з’їла потім всі останки й початки того вільного ладу. А йшло се двома дорогами — присвоюваннєм земель і поневоленнєм люду».

Не забудемо, що той поневолюваний «люд» протестував, коли бачив поширення в Україні російських кріпацьких порядків, коли десятками тисяч зганявся на будівництво нової північної столиці та військових захисних ліній. У відповідь гетьман, інстинктивно або свідомо відстоюючи інтереси нової української шляхти та козачої старшини, вдавався до жорстоких репресій. Але, як саркастично зазначає Грушевський, «тим гетьман з старшиною і заспокоїлися, але нарід не заспокоївся і не важився піднятись против захищеного компанейськими та московськими ратями нового ладу». Точніше, «піднявся» народ у своєрідний спосіб — відмовив гетьману у підтримці перед Полтавою, коли вона була йому життєво необхідна. І справа тут не тільки у репресіях Петра (спалення Батурина тощо). Причини соціальні.

Мазепа, крім багатьох інших талантів, ще був схильний до віршування. Ось його рядки (зробіть, читачу, поправку на своєрідний стиль ХVIII століття): «Всі покою щире прагнуть, А не в єден гуж тягнуть; Той направо, той наліво, А всі браття: то-то диво!». І далі, про долю рідної землі: «През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали, Жаль ся, Боже, України, Що не вкупі маєт сини!». Мимоволі думаєш: якби в реальній політиці українська правляча верхівка тих часів слідувала словам свого гетьмана!

Про Івана Степановича можна писати по-різному. Можна — в блискучому стилі Євгена Маланюка (до речі, це йому належить глибока думка: «Часто говориться про культурне будівництво Мазепи, але забувається про тім про політичну ідею і політичний сенс того будівництва... Коли станемо на точку погляду, що культурне будівництво Мазепи було лише псевдонімом його будівництва державного, обмеженого обставинами, але, все ж таки, реального — ми будемо ближчі історичної правди») . Можна — поетично (як Володимир Сосюра в своїй поемі, що так і називається: «Мазепа»). Але найкращу і остаточну оцінку гетьманові дав український народ. Ось вона: «Від Богдана до Івана не було гетьмана» .

Ігор СЮНДЮКОВ, День»

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 102 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "Дари Івана Мазепи."

Увійти, щоб залишити відгук.

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502