Михайло Сорока – ідейний патріарх політв’язнів радянських концтаборів

Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.

Михайло Сорока

З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, учасник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.

19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.

9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.

Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.

22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів.

М. Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.

Навесні 1949 року М. Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах.

Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М. Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».

Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.

І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…

16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.

28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом..

Джерело: Ганна Черкаська

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 249 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "Михайло Сорока – ідейний патріарх політв’язнів радянських концтаборів"

Увійти, щоб залишити відгук.

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502