Людина-легенда Іван Шулик. Перший прапор України над Дніпром.

Його ім'я міцно увійшло в історію міста і держави.

Корінні дніпропетровці добре знають художника Івана Шулика - людину, що стала символом становлення незалежності і демократії в Україні. Скоро наш знаменитий земляк відзначить свій 70-річний ювілей. Незадовго до дня народження ми попросили Івана Івановича згадати про боротьбу дніпропетровських патріотів з тоталітарною системою і про те, що довелося пережити йому і його родині на рубежі 80-90-х років минулого століття.

DSC_3012

Іван Іванович Шулик

Ми зустрілися біля театру ім. Шевченко і колишнього ТЮГу - вотчини художника. Іван Шулик сидів на лавочці і грівся в ніжних променях вересневого сонця. Незважаючи на ранок вихідного дня, багато з тих городян, хто проходив повз віталися з легендарним патріотом. У відповідь він привітно кивав людям головою, хоча через поганий зір обличчя перехожих розрізняв погано - з роками позначилися травми отримані в боротьбі за незалежність нашої країни.

Іван Іванович Шулик

- Ви не тільки підняли прапор над нашим містом, а й несли його до Верховної Ради 24 серпня 1991 року? Що це був за прапор і як відбувалися події?

- Так 24 серпня 1991 року ми з групою рухівців з Дніпропетровська (хоч ми всі називали вже наше рідне місто тільки Січеславом) рано вранці приїхали  до Києва. Нас було більше 100 чоловік у двох пасажирських вагонах.

Я попросив усіх їхати до Жовтневої площі,  а сам пішов до площі Перемоги, де знаходився Секретаріат Народного Руху України. Одночасно зі мною туди приїхали на  автобусі велика група рухівців з Одеси. В той же час з приміщення Секретаріату вийшов Віктор Булгаков – голова Секретаріату НРУ. Він кинув мені сувій синьо-жовтого прапора і сказав: «Бери одеситів і несіть його на Софійський майдан, бо там дуже чекають, щоб його освятити». Ми розправили полотнище, яке зшили кияни  та всі разом понесли бульваром ім. Шевченка, далі Володимирською до Святої Софії. Після освячення священиками ми понесли прапор до Майдану Незалежності і далі до Верховної Ради України. По дорозі хто тільки не хотів нам допомогти і хоча б доторкнутися до прапора. Треба сказати, що я взявшись за кутик полотнища прапора  не відпускав його з рук прямо до передачі стяга групі народних депутатів, серед яких були В’ячеслав Чорновіл , Микола Поровський, Іван Заєць та інші.

Прапор тоді внесли до сесійної зали, але підняли його тільки 7 вересня.

- Наскільки відомо, перший український прапор в Дніпропетровську висів поруч з радянським. Це правда?

- Ви маєте рацію. Спочатку прапор був встановлений не так на даху, а біля входу до міськради. Сталося це 7 вересня 1991 року. У той пам'ятний для всіх патріотів України день ми разом  з редактором видавництва «Січ» Тамарою Завгородньою слухали радіо. Йшла пряма трансляція подій в Києві. Коли ми почули, що над Верховною Радою підіймають національний український прапор, зволікати було вже не можна. Видавництво знаходилося навпроти будівлі міськради. Я взяв наш прапор і побіг через проспект до міської ради. Назустріч йшли,після чергової сесії, декілька депутатів з Демократичного блоку. Запитали куди я поспішаю, я відповів, що іду піднімати синьо-жовтий прапор над міськрадою. Вони повідомили, що щойно згідно з моїми вимогами, таке питання було поставлене на сесії і його провалили, я  запропонував приєднатись до мене.

Піднявшись  на 4-й поверх я зайшов до одного з кабінетів. Там було декілька чоловіків, серед яких були мої знайомі пан Семенко – перший заступник Голови міськради, секретар Міськради Гібріченко, депутат Міськради Грищенко. Мене запитали, що це я приніс. Я їм відповів: «Ви слухаєте репортаж із Києва, де в цю мить піднімають національний прапор на Верховною Радою  України. Тому ми зараз піднімемо український прапор над Січеславом».

Деякі з них були розгублені,а деякі підтримали. Після короткої дискусії вдалося переконати пана Семенка, що варто це зробити, але за однієї умови – цього дня національний прапор буде встановлено біля входу на щоглі з одного боку, з другого боку буде старий прапор, але на завтра піднімуть наш прапор над будівлею міськради. Вирішили, що це буде о 19:00. Тоді я заявив, що необхідно дати оголошення по радіо про цю подію.

Після того, як вдалося переконати пана Семенка, я одразу ж зателефонував журналісту пану Красножону. Він запитав чи узгоджено це питання з керівництвом, я запевнив його, що наша розмова відбувається в присутності першого заступника мера та секретаря міськради. Наступного ранку, як грім серед ясного неба, оголошення прозвучало по радіо. Це сприяло тому, що на 19:00 перед міськрадою зібралось більше 3 тисяч людей. Був єпископ Пантеілемен, який освятив наш прапор.

Пан Пустовойтенко (до цього наш лютий полковник) і далі ми вчотирьох  - я, Гібріченко, пан Грищенко, а також невідомий мені прапорщик, сказавши, що такі речі без армії не робляться приєднався до нас.

Ми вчотирьох тримаючи стяг піднялись на дах. Я приєднав до основної щогли наш прапор (раніше приблизно о 5-й годині я побував на даху і на тимчасову щоглу переніс червоно-бірюзовий старий прапор). Внизу люди співали «Ще не вмерла Україна».

Ви говорили, що це не вперше піднімали національний прапор над містом, коли і де це було раніше?

Починаючи з  26 березня 1989 року коли були проведені установчі збори міської організації Народного Руху, що проходили у садочку останнього лоцмана дніпровських порогів Омельченка Григорія Микитовича, неодмінно всі акції Руху проходили під синьо-жовтими знаменами. Наші побратими Іван Сокульський, Геннадій Сахаров, Анатолій Сокоринський, Іван Олійник і безліч інших людей по всій області, збирали патріотів під нашими стягами.

Іван Шулик з Іваном Сокульським на конференції-мітингу Народного Руху 20 серпня 1989р.Іван Шулик з Іваном Сокульським на конференції-мітингу Народного Руху  

 20 серпня 1989р.

Особливо пам’ятна дата святкування першої річниці проголошення Декларації про Державний Суверенітет України 16 липня 1990 року.

Ми нашим проводом обласної (краєвої) організації вирішили відзначити цю подію походом – маніфестацією, мітингом і встановленням щогли (висотою 15 метрів) з підняттям синьо-жовтого прапора.

DSC_3030Іван Шулик біля пам'ятної дошки,  на місці де Народним Рухом  16 липня 1991 р. вперше було піднято національний прапор

Чи охороняли Ви встановлений прапор?

16 липня 1991 року ми провели всі заплановані заходи, встановили щоглу та підняли наш український прапор, це відбувалось у центрі міста поруч із театром ім.. Т.Г.Шевченка – що владою було суворо заборонено. Наприкінці мітингу я запропонував присутнім поставити охорону біля  прапору та більше ніколи його не спускати, вся громада підтримала цю пропозицію. Чотири доби ми охороняли прапор і вдень і вночі, а коли в ніч на 2 серпня працівники  міліції о 1й годині ночі за розпорядженням голови міськради В. Пустовойтенка напали на нашу охорону, вони побили наших людей і незважаючи на відчайдушний опір знищили щоглу та прапор…

І вже вранці в суботу я розпочав безстрокову голодівку перед будівлею міськради, до шезлонгу на якому я сидів, було прикріплено наш прапор. За 14 днів голодівки вдень і вночі над головами десятків людей ставало все більше і більше прапорів та плакатів. Ми почали приймати нових членів Руху і, зрештою, до 8 серпня прапори не зникали з вулиць і площ міста.

12й день голодівки Івана Шулика.

12 доба  голодівки Івана Шулика. 02 серпня 1991р.

Голодівка Івана Шулика.

Голодівка Івана Шулика. В оточенні побратимів.

- Крім різних переговорів з владою у вас були і сутички з провокаторами. Розкажіть про це?

- Напевно, найбільша бійня була в 1990 році, під час святкування Дня міста. Зараз вже не важливо, хто дав санкцію - КДБ або МВС. Напад було явно спланованим. Не обійшлося і без зради.

Нам дійсно дозволили пройти маршем по центральному проспекту. Після нього ми з побратимами домовилися зустрітися поблизу  головної пошти - в тому місці, де зазвичай вивішувалась наша рукописна газета «Слово».

У той день влада вирішила поєднати День міста і чомусь День ВДВ, який, як всі знають, відзначають в серпні, а не в травні. Було багато «афганців», яких і нацьковували проти нас. Причому вони знали про місце збору і організовано туди прийшли - чоловік вісім їх було, деякі навіть з дружинами і дітьми - ймовірно, для відводу очей.

І били нас десантники нещадно, незважаючи на те, що в місті було багато святкувавших людей. Незважаючи на те, що бійців від нападу відмовляла Народна артистка з театру ім. Шевченко Лідія Кушкова, яка разом з Валерієм Ковтуненком випадково опинилась на місці зіткнення.

Священника отця Василя та Віталія Старченко, який його захищав, дуже сильно порубали пряжкою поясу. Сильно постраждав Валерій Ковтуненко (нинішній директор і художній керівник театру ім. Шевченка - авт.). А мене бив кримінальник на прізвисько «Лом», який був засуджений на  6 років за вбивство дитини в Афганістані - стоячи на посту,він застрелив сина старійшини кишлаку, який разом з іншими хлопчаками кидав в солдата камінням. Після бійні у нього шишки вскочили на кісточках кистей рук. Так що можете уявити, які «якісні» каліцтва нам завдавали.

Після кривавої бійні я, як голова обласної організації Народного Руху України, разом з Іваном Сокульським, який зазнав страшних травм вд підкованих свинцем берців Айтбаєва, викликав швидку допомогу.

- А самі в лікарню хіба не зверталися?

- Звернувся аж через 10 днів, коли зрозумів, що болі не проходять. Адже «ліхтарів» і синців мені наставили неабияк. Голова буквально розколювалася.

Але в лікарнях медперсонал явно попередили. У підсумку, коли я прийшов на прийом, мені лікарі сказали, що - так, «лопнули кістки лицьової частини черепа, але ...» - я довго потім сміявся! - «Стоять вони добре», і струсу головного мозку нібито немає. Просто диво! Але чому ж тоді, дорогі ескулапи, згодом у мене стрімко почав падати зір?

- Так, сумні часи були ...

- Звичайно, але було і місце для своєрідного гумору. Чорного, тому що, безумовно, сміялися крізь сльози. Наприклад, після побиття і акції з перекриття центрального проспекту, практично не зализуючи рани, ми з уцілілими активістами, серед яких був Іван Сокульський,  поїхали до Підгороднього де зібралися місцеві рухівці та рухівці з Петриківки. Наскільки комічно ми виглядали на зустрічі - з синцями і набряклими обличчями, судіть самі.

Втім, був ще один по-своєму смішний епізод. У відновленій газеті «Рада» опублікували фото нашого побиття. На першому плані знімка мене б'є якийсь «афганець», а на другому - під деревом корчиться від болю власний кореспондента радіо «Свобода» Геннадія Сахарова. Підпис під зображенням свідчив: «Провокатори-« афганці» б'ють Івана Шулика, а в цей час журналіст Геннадій Сахаров веде прямий репортаж з місця подій».

- Чи позначилася ваша суспільно-політична діяльність на відносинах в сім'ї?

- На жаль так. І дуже сильно. У 1988 році, тоді ще «Просвіта» була, мою дружину через КДБ викликали в райком. Там офіцер мурижили її протягом чотирьох годин. Говорив, мовляв, ви не уявляєте, що буде з нею і дітьми, коли мене посадять. Мовляв, вона буде дружиною зрадника батьківщини, і щось в такому дусі. Звичайно, в сім'ї почався розлад, і через рік ми розлучилися.

- Чи вірите ви в те, що Донбас і Крим повернутися в Україну, і що для цього треба зробити?

- Вірю. Але наші нинішні політики навряд чи досягнуть цього. Щоб Донбас і Крим повернулися, треба, перш за все, усунути від влади Путіна.

Знаєте, в 1991 році, незадовго до так званого путчу в Москві, ми в Дніпропетровську зустрічалися з Геннадієм Сахаровим і Іваном Сокульським. Обговорювали, чи довго при владі протриматися «червоні». Сходилися на думці, що, можливо, ще років десять комуністи будуть правити в СРСР. А тут буквально на наступний день - бац! - І ГКЧП. Може, і зараз напророкували (сміється - авт.)!

З соратниками по боротьбі за незалежність України, в тому числі з В'ячеславом Чорноволом, 1995рік.

З В'ячеславом Чорноволом та соратниками по боротьбі за незалежність України, 1995рік.

                                   * * *

Зараз вже ніхто не стане сперечатися, що Іван Шулик був і залишається справжнім патріотом і прикладом для нових поколінь. До слова, у 2014 році, коли Іванові Івановичу було 68 років (!), Він купив камуфляжну форму і записався в добровольчий батальйон територіальної оборони Дніпропетровська, де протягом року брав участь в навчаннях і стояв на блок-посту.

Правда, нинішня - демократична і патріотична, як вона вважає, - влада не поспішає, точніше - навіть не збирається адекватно вшановувати тих своїх земляків, завдяки кому наша країна здобула незалежність, а місто разом з нею стало не радянським, а українським.

На жаль, після внесення ГО «Майдан Січеслав-Дніпро» кандидатури Івана Шулика на розгляд комісії міськради з присвоєння звання «Почесний громадянин міста» було отримано категоричну відмову. Мотивували тим, що у нього нібито було мало подвигів в ім'я Дніпропетровська та України загалом.

Звичайно, справжнього героя такими речами не здивувати - бачив-то він і гірше часи. Інша справа, що громадськість обурена.

Іван Іванович у своїй майстерні.

Іван Іванович у своїй майстерні.

Тим часом Іван Іванович продовжує працювати. Працює головним художником в Дніпропетровській Академічному обласному українському молодіжному театрі. І це ще один його подвиг - трудовий.

Прес-служба ГО "Майдан Січеслав-Дніпро"

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 962 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Коментарі до запису "Людина-легенда Іван Шулик. Перший прапор України над Дніпром."

Додати коментар
Тут ви можете написати коментар до запису "Людина-легенда Іван Шулик. Перший прапор України над Дніпром."

* Текст коментаря
* Обов'язкові поля для заповнення

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380687755502