Жовта річка. Оповідання.

   Затопцям, з повагою,

   присвячую

картина до статті Жовта річка

Жовта річка

   Квітучо-зелене село Боголюбівка, з її рожевими мальвами, вишневими садочками і біленькими хатками, вкритими соломою і дбайливо підведеними  смолою призьбами, мальовничо розляглося по обидва береги Жовтої річки, випромінюючи тихе світло затишку і спокою.

Мабуть і назва села пішла від того.

Таким тихим і щасливим воно назавжди закарбувалося в моїй пам’яті.

Це село мого босоногого дитинства і моєї бабусі Катерини Федорівни. Від тих далеких часів ще запам’яталися мені пахощі свіжого хліба, спеченого моєю бабусею і прогорілого в печі кукурудзиння, прохолодний затінок двору густо порослого споришем і подорожником. А ще запам’яталася мені річка, річка Жовта, що лагідно хлюпотіла своїми хвильками в городі моєї бабусі і в якій я розкошував разом зі своїми братами-шибайголовами, такими ж безтурботними, босоногими і замурзаними, ловлячи жовто-коричневих опецькуватих линів і золотаво-червоних, круглих мов блюдце карасів.

Річки мого дитинства...Скільки їх було в моєму житті? Жовта, Саксагань, Базавлук, Солона, Кам’янка. Вони пестили мене малого в своїх лагідних і теплих водах настояних на порослях цупкого очерету, тихої осоки, підводного плетива непрохідних куширів, водяного горіха, і біло-жовтого, промитого коріння  прибережних верб, які ніби сумуючи, посхиляли своє зелене гілля у воду. А сухий вітерець-пустун, наскрізь пропечений сонечком і просякнутий пахощами літнього степу, дбайливо обіймав і облизував мене, немов матуся в пориві безмірної ніжності і любові, свою дитину.

Лівий, густо порослий очеретом, берег Жовтої річки. Межував з чепурненькими городами, що нагадували собою сільські килимки ручної роботи, мережені стрічками і нитками фантастичних кольорів і відтінків в переплетінні яких угадувались чарівні картинки достойні пензля художника і розстелилися від біленьких хатинок села аж до самої води. Вони були дбайливо доглянутими, густо всіяними здоровенними жовто-зеленими гарбузами, розлапистими буряками і рівненькими рядочками високої кукурудзи уквітчаної товстими чубатими  початками.

Ближче до хаток проглядалися ділянки підв’язаних до тичок помідорів, в темно-зеленому лапатому листі яких червоніли важкі розламисті грона достиглих плодів. Поряд з ними розстелилися зелені пасма огірків, що утаємничували під своїм густим листям шаршаво-колючі, росяні пуп’янки з жовтенькими квіточками на носиках.

Городи від річки відділяла майже непримітна стежина, що неначе змійка, вигинаючись бігла вздовж берега, повторюючи його звивисті контури, губилася іноді у здоровезних парасолях велетнів-лопухів, притоптуючи розлоге листя кінського щавлю, прослизала між кущами крихкої богили, та оминаючи густі зарослі верболозу, заклопотано бігла далі й далі, до греблі, на шлях, ховаючись за вербами і бузиною.

Назавжди залишилися відбитки наших дитячих босих ніг на тій вогкій і прохолодній стежині понад берегом славної річки Жовтої. А терпкий подих тінистої прохолоди болотистого берега, залишився в пам’яті як найкращий, найулюбленіший запашний присмак мого дитинства.

На зміну дзвінкому і галасливому літу, якось тихо, майже непомітно приходив осінній спокій, народжуючи навколо себе іншу палітру барв і відтінків, нову гамму пахощів, звуків і відчуттів.

Ще ніби зовсім літнє небо, неначе вагаючись втрачало свою сонячну блакить, ставало ще вищим і безмежно синішим, а прозора чистота ніби відсутнього повітря, дозволяла чути всі навколишні найвіддаленіші звуки.

Чутно, як на тому боці річки, десь у селі, легенько загуркотів колодязь, шубовснула вода в ньому і за якусь мить, весело порипуючи і цокаючи ланцюгом, він вже піднімає наповнене відро, ось воно тихо бомкнуло об щось і зашуміла-захлюпотіла виливаючись з нього смачна джерельна насолода. А далі за селом, за жовто-сірою вигорівшою за літо толокою, порізаною курними степовими шляхами і таємничими яругами, всіяною де-не-де рудими свічками стрільчатих кущів кінського щавлю, біло-сивими острівцями цупкого духмяного полину і ожередями колючих будяків, невеличкі гаї ніби вибухали, яскравими жовто-гарячими барвами кленів, біліли листям маслини, що рясніла сивими китицями своїх перлинок-ягід, темніли синьо-зеленими плямами дубів, які ще не втратили свій колір, на тлі дивовижно- фантастичного виру багряно-червоних, брунатних, червоно-синіх, червоно-брунатних кольорів листя кущів, ягід шипшини, глоду, бузини, калини, диких груш і яблук.

Ще іноді пригрівало післяобіднє сонечко і майже непомітне шовковисте серебро павутиння бабиного літа, ліниво пропливаючи в теплому повітрі, чіплялося за поодинокий бур’ян на толоці і тихо тріпочучи ніби засинало на ньому.

Перші нічні приморозки змушували роздягатися вишневі садочки, їх листя застелило землю жовтим килимом і м’яко шепотіло під ногами. З городів на річку потяглися пахучі димки від паленого огуду і листя.

Змінювався і колір річки, з теплого жовтаво-зеленкуватого він ставав все більше прозоро-блакитним і непривітним.

Сумуючі верби над водою осипали її прозору сіру блакить своїми жовтими листочками, які ніби маленькі козацькі чайки, тріпочучи під поривами холодного осіннього вітру, пливли і пливли тільки у відому їм далечінь.

Так склалося в житті, що більше ніж три десятиліття я не був у Боголюбівці. А в цьому році наснилась вона мені і ще з весни не виходить з моєї голови. До щему в серці захотілось мені знову зустрітися з річкою славної козацької історії і мого босоногого дитинства.

Лагідного липневого ранку я таки зважився на цю поїздку разом зі своїми друзями-справжніми козаками Низу Запорозького.

Заколисуюче шурхотять колеса мого авто, поглинаючи десятки кілометрів сірого вибоїстого криворізького шляху. І ось вже знайома річка Саксагань, міст через неї-село Веселі Терни, далі місто мого дитинства-Терни, потім село Ганнівка. Зупиняємось в Ганнівці, над дорогою, біля невеликого свіжо насипаного кургану. На кургані встановлена базальтова дошка з висіченим на нім портретом славного отамана Степової дивізії Костя Блакитного. Це пам’ятник –подарунок легендарному землякові від місцевої громади і українських націоналістів Криворіжжя. Вдивляємось в його проникливі і виразні очі на портреті. Хвилиною мовчання вшановуємо його пам’ять, фотографуємось на згадку і їдемо далі.

Праворуч забіліло місто Жовті Води ( до 1957року-Жовта Річка). Минаємо його, їдемо повз Краснокутський ліс, село Веселоіванівку і ось ми на в’їзді в Боголюбівку.

Село зажурено зустрічає нас розбитим запиленим і безлюдним шляхом. Покладаючись на свою пам’ять, тихенько їду селом і намагаюсь впізнати двір, колись наповнений нашим безтурботно-веселим малечим щебетом і біленьку хатинку з рожевими мальвами під вікнами, в якій жила моя бабуся Катерина Федорівна. Але марно, мене зустрічає зовсім інше і невідоме мені село. На думку приходять слова Тараса Шевченка:

                                                         … „повсихали

                                                    Сади зелені, погнили

                                                    Біленькі хати, повалялись

                                                    Стави бур’яном  поросли,

                                                    Село неначе погоріло...”

  Я, таки знайшов те дворище. Після смерті бабусі, хатина дісталася чужим людям і давно згоріла. Залишились тільки стіни зарослі бур’яном і кущами бузини. І річки вже давно не має. Ніби і не було. Замулило її природні, цілющі, життєдайні джерела відродження, мабуть назавжди.

Сонце немилосердно припікало і захотілось мені посидіти в затінку під вербою біля русла колись славної річки Жовтої. Ледве-ледве вгадуються контури її лівого берега, понад яким, колись заклопотано пробігала росяна стежина мого дитинства. Дивлюсь я на занедбане, розхристане і колись затишне село Боголюбівку і перед моїм внутрішнім зором постає вся моя знедолена Україна. Лежить вона бідна і страждає сплюндрована і обкрадена в руїні гуманітарної кризи. А по ній плазує і над нею кружляє ненаситна, зажерлива і злодійкувата зграя кримінально-компартійного, провладно-окупантського гаддя і рве її на шматки і не може нажертися, свідомо глузуючи і насміхаючись над щирим українським народом, знищує його національну гідність і пам’ять, перекручує його історію, обливає брудом і оббріхує його національних героїв, намагається знищити його мову солов’їну, вкрасти його землю, принизити Українську Православну Помісну Церкву.

До поки ж терпіти моїй Україні цю наругу над собою? Хто зможе її захистити?

І стається диво.

Раптом заграли-заревли козацькі сурми і з небес на землю в сяючих латах і з мечем в руці прилетів Архистратиг Михаїл. І махнув він мечем, і розверзлися високі козацькі могили, і „аж до моря запорожці степ широкий вкрили”. І вже летять рятувати неньку Україну на своїх  баских конях січовики Івана Сірка і Костя Гордієнка під покровом Божої Матері, з ними полки Івана Богуна і Максима Кривоноса. ”А по-під горою, яром долиною”- з веселою піснею, припорошена пилом доріг поспішає Степова дивізія Костя Блакитного. Не забарилися і гайдамаки Залізняка і Гонти, швидше вітру скачуть на допомогу Чорним шляхом. А з Микитиного рогу на річку Жовту зі своїм військом знову летить мов степовий орел  гетьман Богдан Хмельницький , високо піднявши свою булаву.

І вдарила громовиця, піднявся шалений вітер, зашуміли-застогнали вікові дуби Холодного Яру- то веде на допомогу січовиків-холодноярців Василь Чучупак зі своїми братами, поруч гайдамаки Чорного Ворона(Миколи Скляра). З Західної України наближається сила-силена озброєного в одностроях війська. Вітер хвилює малиново-чорні прапори, а над степом розливається весела пісня: „ Лента за лентою набої подавай, Український повстанче в бою не відступай!” То вояки Української Повстанської Армії. Їх веде Головний командир УПА Роман Шухевич. Поряд з ним Степан Бандера. Та всі такі молоді, завзяті і красиві.

І знову махнув сяючим мечем Артистратиг Михаїл і засміялося-зареготало море козацьких шабель по всій Україні.

Заверещало, завило, захрипіло від жаху і побігло, витріщивши червоні очиці, все гаддя через відроджену і повноводну річку Жовту, топлячи одне одного.

Але старий Хмель цього разу не схибив, бо вже мав добрий досвід і жодна погань не змогла видертись на правий берег. І все враз стихло.

Пане Станіслав! Пане Станіслав! Хтось мене гукає. І я прокинувся. Який хороший , дивний сон мені приснився у затінку під вербою.

Ніби віщий знак…

Із Боголюбівки ми поверталися веселі і повні вражень. Я розповів друзям про свій дивний сон під вербою. На виїзді із села ми зупинилися біля пам’ятника , встановленого на початку шестидесятих років минулого століття. З усього видно, що пам’ятник відреставровано зовсім недавно. На ньому лукавий напис в дусі совєцького окупаційного агітпропа:...”розбив польських загарбників...” Майже поряд місцевими патріотичними козацькими товариствами встановлений величний хрест на вшанування пам’яті козацтва, яке боролося і загинуло в національно-визвільній війні 1648-1652 років під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

Аж раптом на протилежному боці шляху, біля греблі, я побачив ватагу місцевих хлопчаків. Старшому з них на вигляд було років дванадцять, меншому не більше семи. Вони уважно спостерігали за нашою делегацією і про щось серйозно розмовляли між собою.

Мені на якусь мить здалося, що то я стою на греблі зі своїми славними братами-шибайголовами. І де вони зараз? По яких світах розлетілися?

Підходжу до хлопців і як належить козакові вітаюсь:-„Слава Україні!” - „Героям Слава!” - відповідають старші, а малеча порозкривавши від враження роти, поглядає то на мене, то на своїх старших товаришів. Я і мої друзі були приємно вражені. Ні, таки, козацький дух невмирущий. Маємо підростаючу добру зміну, є надія на відродження  Сили і Слави. І вже до самого дому мене не полишали думи-роздуми про річку Жовту. Малесенька річечка, за даними Географічної енциклопедії України у 1988 році довжина її складала 58км, що на сьогодні майже зникла, як і тисячі малесеньких річок в Україні і не без допомоги українців. Але який могутній слід вона залишила в історії України. Мабуть отримавши від Бога якусь магічну силу, вона ніби пуповиною зв’язала і першу  визначну перемогу в національно-визвольній війні 1648-1652р.р. гетьмана України Богдана Хмельницького, що фактично було народженням української державності і народження на берегах цієї річки славних отаманів Чорного Ворона (Миколи Скляра) в містечкі Жовта Річка і Костя Блакитного-Пестушка в селі Ганнівка ,

які вже в двадцятих роках ХХ століття боронили Українську Народну Республіку від большевицької Росії.

Річка вмирає, але по собі залишає пам’ять-джерело історичної пам’яті, що перетворюється в потічок, а згодом в річку відродження історичної національної спадщини.

„Сірий Стах”

с.Боголюбівка

Про автора:

Станіслав Андрійович Каширний народився у 1949 році в с. Мар’янівка П’ятихатського району Дніпропетровської області. До 1964 року жив і навчався в м. Терни. Зараз проживає в м. Орджонікідзе Дніпропетровської області. Пенсіонер. Займається патріотичним вихованням молоді. Очолює козацьке товариство «Базавлуцька Січ».  Пише оповідання під псевдонімом Сірий Стах.

Офіційна сторінка ГО "Майдан Січеслав-Дніпро" у Фейсбуці! Приєднуйтесь!

Опубликовано Громадська організація "Майдан Січеслав-Дніпро" 9 июня 2017 г.
 
 

Сподобалася стаття? Підпишіться на RSS.

Стаття прочитана 283 раз(ів).
 
Ще з цієї рубрики:
Тут ви можете написати коментар до запису "Жовта річка. Оповідання."

Увійти, щоб залишити відгук.

Архіви
Наші партнери
ГО «Нове бачення»

ГО «Сила Майбутнього»

ГО «Екодніпро Стандарт»

ГО «Суспільство проти свавілля»,

ГО «Характерник» м. Павлоград

Читати нас
Контакти
e-mail:

maidan-sicheslav@i.ua

т.: +380992161366